Морок, у якому тону - Ксандер Демір

Давид

-Тато, куди ми йдемо? – поцікавився син, переступаючи через величезні пустелі снігу, ледве не падаючи. Сьогодні погода була спокійною, на відміну від усієї ночі. Хоч, снігу добряче намело.

-Побачиш. – я повернувся до Саші, аби взяти його на руки. –Йди-но до мене, а то ще застрягнеш у снігу. – дорога до кладовища була жахливою. Ні пройти ні проїхати. Як так можна?

-Давиде, влітку тут краще йти. Просто сам розумієш, зима, сніг, ніхто в такі холоди не буде йти до рідних на кладовище. Тому такі справи. – дідусь мило посміхнувся і продовжив вести. Він йшов по переду, а за ним вже я з малим і Даша. Бабуся вирішила залишитись дома. Сказала, що буде тим часом готувати обід. Схоже, ми затримаємось на довгенько тут.

Через гірську місцевість, аби дійти до кладовища, спочатку потрібно було пройти два, чи навіть три невеликих пагорби, які повністю були затрушені снігом. Я пропонував ризикнути і рвонути машиною, проте мене ніхто не хотів чути. Але добре, що хоч дід дав нам інші речі, в яких не шкода пробиратись через ці джунглі.

-Ну ось, нарешті вхід. Тут дорога вже краще. – дідусь знову посміхнувся, повертаючи голову до нас через плече.

-Ти як? Все гаразд? – запитала Даша, підходячи ближче до мене. Я поставив сина на землю і поправив йому шапку.

-Саш, біжи до дідуся. Він ще якісь історії тобі розповість. Запитай, про машинку, яку він будував для мене. – як тільки він побіг до діда, Даша взяла мене під руку, трохи притискаючись до мого плеча головою. – Все добре, але трохи ніяково..

-Я розумію тебе і твої почуття, але не хвилюйся. Я поруч.

Я повернувся до неї, і залишив короткий поцілунок на її лобі. Вона посміхнулась і ще більше притиснулась до мене. Майже всю ніч ми з нею розмовляли, і просто насолоджувались, що ми поруч. Вона розповідала мені незначні історії про неї та Яну, чи як Сашка обожнює Айлін. Схоже, часом малий натякає, що хоче чи братика, чи сестричку. Проте, зараз це точно не входить у наші плани. Даша мріє завершити справу з ресторанами, і продовжити керувати без усіх цих тендерів, будівництв і так далі. Просто працювати, як колись, у звичайному ритмі. Я погоджувався з усіма її ідеями, щодо закладів і можливих сюрпризів в день відкриття, і трошки допомагав підготуватись до конкурсу, що буде майже через місяць, у Стамбулі. До речі, за Туреччину, нарешті дівчина дала згоду і одразу ж після нашої цієї поїздки ми летимо до Стамбулу святкувати Новий рік разом із моєю бабусею і Лізою, що спеціально приїздить для цього, разом зі своїм чоловіком. До того ж я обіцяв Даші показати гарні пляжі ще того разу, хоч тоді не склалось, але в цей раз, я обов’язково це зроблю.

-Ми прийшли, Давид. – мої думки перебив дідусь і вказав на невеличкий пам’ятник, що був трохи далі від мене. –Ми почекаємо тебе поки, що тут. Йди перший.

Я кивнув і зробив перший крок. Знову цей крок. Схоже, чим ближче я до неї, тим більше починаю хвилюватись. Ніби земля йде з-під ніг. Даша провела мене посмішкою, яку вона ледве змогла показати. Напевно, і їй зараз ніяково.

Я підійшов до могили ближче, діставши з карману свічку лампаду, підпалив і поставити її біля пам'ятника. Після провів рукою по ньому, струшуючи сніг, і піднявся, роблячи невеличкий крок назад.

-Здрастуй, мамо.. - Я не думав, що буде так складно. Так складно дихати в цей момент. Я не бачив маму скільки років, проте точно не так хотів її зустріти. Тут, на кладовищі. Можливо десь в моїй дитячій душі, я надіявся і бажав, аби батько просто залякав її і вона відмовилась від мене, продовжуючи жити і творити. Проте, це була лише дитяча уява. А зараз реальне життя. Але не її..

Я протер очі, витираючи сльози, які виступали через біль. І до мене несподівано підбіг Саша.

-Тато, це хто? – малий взяв мене за руку, дивлячись на мене і на пам’ятник запитальними очима.

-Це, мій друже, моя мама. Твоя бабуся. – я посміхнувся, намагаючись не показувати свою слабкість. Проте, це погано вдавалось.

-Моя бабуся? Як її звали?

-Олександра.. Остапчук Олександра Іванівна.. – я знову перевів дихання, заспокоюючись повністю. Так, складно, але так потрібно. До нас підійшли дідусь, знімаючи свою смішну зимову шапку, і Даша, яка одразу ж підійшла до мене, і нервуючись , доторкнулась до мене. Я кивнув їй, посміхаючись, аби показати, що в мене все гаразд. Вона відповіла взаємністю і глянула на могилу. –Навіть тут вона продовжує посміхатись, як все своє життя.

-Я часто приходив сюди раніше. – дідусь легенько провів по пам’ятнику, вітаючись так із донькою. – Але якби ми того не хотіли, життя продовжується. Навіть, коли іноді так складно і ніхто не розуміє того, що ти відчуваєш в той, чи інший момент.

-Ви вірно підмітили.. – тихенько промовила Даша.

-Я б все віддав, аби тільки повернути свою доньку в цей світ, але маємо, що маємо.. – він тяжко видихнув і вдів шапку знову. –Тому, діти мої, не марнуйте свій час марно. Те, що хочете, те і робіть! В рамках закону, авжеж. Проте і це іноді не на заваді. – він знову посміхнувся до нас і махнув рукою. –Ходімо. На вулиці мороз. Не хочу, щоб ви померзли всі.

Знову, через усі засніжені джунглі, ми нарешті повернулись до будинку, де нас вже чекала бабуся, накривши стола. Хоч, всього лише декілька годин тому ми снідали, проте побачивши цей пишний стіл, де стояв борщ, мій живіт скаженів.

-Померзли? – запитала бабуся, протягуючи Даші в’язану жилетку. –Одінь це, онучко. Вони хлопці потерплять, а тобі ще діток глядіти.

-Яких діток? – трошки з нервовим смішком перепитала Даша.

-Ну яких, яких? Ваших з Давидом ще. – ненавмисно, але мій сміх вирвався з моїх вуст, і дівчина штовхнула мене за це. –Сашко ж не єдина дитина у вас має бути.

-Ми… ми ще не говорили про це з Давидом. – Даша глянула на мене з проханням допомоги. Ех, гаразд. Допоміжний патруль виїхав на виклик.

-Так, бабусю, не мучайте мені мою жінку. Всьому свій час. – я засміявся і затулив кохану своєю спиною. Вона щось смішно пробубніла собі під носа, від чого я ще більше розсміявся. І нарешті ми сіли обідати.

Як би того не хотілось, проте назавжди ми тут залишитись не можемо, і вже час їхати назад до Буковелю, а потім до Києва, і переліт. Я пообіцяв бабуся прилетіти незадовго до Нового року, тому якраз ще день в Буковелі, день на збирання в столиці і можна летіти.

-Діду, у вас є телефон, чи можливо ще щось, аби підтримувати з вами зв’язок? – запитав я, підходячи до своєї машини.

-Я тобі на стільки старий, думаєш? – запитав мега серйозним тоном, що я ледь не вмер від сорому. –Авжеж є! І ноутбук є! І навіть скайп! Ви дзвоніть нам час від часу. А ще краще приїжджайте! Ми будемо чекати.

-Авжеж приїдемо. Тільки як вже тепліше буде. Весною обов’язково. – я посміхнувся і обійняв діда.

-Все, все. Доста, йди з бабусею прощайся. – дідусь відпустив мене, витираючи сльози. Ох ця сентиментальність. Я підійшов ближче до бабусі, що також плакала, витираючи обличчя своєю хусткою.

-Ну, а ти куди плакати? – обійняв її, цілуючи в щоку. –Досить. Ми не востаннє бачимось.

-Ох, Давиде. Ти як завжди! – вона жартома пихнула мене в плече, намагаючись посміхатись.

-Тримайте, у мене дещо для вас є, і не відмовляйтесь, прошу. – я дістав зі свого бумажника декілька купюр та протягнув їх старим.

-Ти, що здумав? Ні! Ні за що! – закричала бабуся, засовуючи мені гроші назад.

-Я прошу вас, візьміть! – знову намагаюсь віддати гроші.

-Щоб ми брали гроші в онука? Давиде, думай головою! – обурився дідусь, постукуючи мені по голові пальцем. –У нас гарний заробіток від продажу корів, м’яса, сира, котів навіть продаємо. І пенсія нормальна. Нас двоє всього. Що нам для життя потрібно? Побачили внука на старості та, те добре!

-Я ніяк вас не вмовлю? – запитав я, схиляючи голову набік. Вони заперечно похитали головою. Я закотив очі, і повернув голову до Даші, що допомогла Саші скласти речі на задніх сидіннях. І повернулась до нас.

-У мене є для вас подарунок усіх. – несподівано сказала бабуся, дістаючи з пакета, що був позаду неї, якісь біленькі тканини. –Я завжди мріяла подарувати їх тобі на твоє весілля. Але, шкода, що так і не побувала на ньому.. – я також там не був, не засмучуйся. – Проте подарую вам це зараз.

Я взяв у бабусі ці білі ткані, і розглянув їх детальніше. Це були дві вишиванки: жіноча та чоловіча. Схоже, вона сама їх вишивала. Той самий карпатський орнамент, який вона так обожнювала. Я простягнув Даші її сорочку, від чого вона відкрила рота.

-Ви сама це вишивали? – здивовано запитала дівчина.

-Так, мені дуже любиться ця справа. І я буду дуже рада, кіть вам вони сподобались.

-Авжеж сподобались! Вони чарівні! – Даша обійняла бабусю, і вона трохи почервоніла. Забуваючи про сльози. Схоже, Даша починає потихеньку розуміти їхній діалект, навіть за такий короткий час.

-Дякуємо вам велике за все! – я посміхнувся до них. Проте бабуся знову простягла щось.

-А це маленькому. Я вишивала цю вишиванку за ніч, поки ви у нас були. Так скоро я ще нічого не робила. – бабуся подарувала нам свою чарівну посмішку.

-Якщо б малий так не хотів спати, він би подякував тобі особисто. Проте, ви самі бачили, що щось він спить цілий день. – я глянув на заднє сидіння, де вже смачно спав син. –Вже спить.

-Хоч би не захворів.. – сказав дід, видихаючи.

-Та ні, він завжди любив поспати. Тому схоже, що йому просто дуже комфортно тут було. Тому і ходив такий сонний. – пояснила Дашу, посміхаючись. –Ми дуже вдячні вам, справді.

-І ми вам вдячні, що порадували нас так. – посміхнувся дідусь. –А тепер їдьте, малий спить і вам ще далеченько їхати. Тому дуйте!

Ми посміялись, знову обійнялись і пішли до машини. Сьогодні буду везти нас я. Більше немає секретів, тому можу бути за кермом. До того ж їдемо ми ввечері, вже стемніло, то ж нехай Даша відпочине.

Ми сіли в машину, я пару разів посигналив стареньким, які знову почали плакати і ми рушили в дорогу. Було тяжко відпускати їх, проте цього не минути. На найближчій зупинці, ми зупинились, аби поповнити наш бензин і придбати каву. Саша все ще спав, часом сопучи собі під носа, що смішило нас з Дашею. Дорогою ми намагались зайвий раз не говорити, щоб не розбудити сина, проте часом все ж таки розмова пробивалась.

-Ти не хотів ще залишитись? – тихо запитала дівчина, попиваючи свою каву, через трубочку.

-Можливо. Але краще приїдемо до них весною, коли цього снігу буде менше. – я кинув короткий погляд неї, посміхаючись. –Зараз я хочу, лише поцілувати тебе. Можливо трошки більше. – я знову хитро посміхнувся дівчині, знизуючи плечима.

-Ой, Давид. – вона закотила очі, проте червоні щоки здали її. Поки що ми домовились з дівчиною, що при Саші не сильно будемо показувати, що ми разом. Хоч, ми не сумніваємось, що він вже розуміє і знає, але поки що почекаємо ще.

Пізньою годиною ми повернулись назад в будиночок в Буковелі. Я одразу ж заніс сина спати, обережно передягаючи його в піжаму. Так, це було складно, не сперечаюсь, проте потрібно вчитись вже. Я поцілував його в лоба і вкрив ковдрою, аби той не замерз, і повернувся до себе в спальню, точніше то була вже спальня моя і Даші. Тому дівчина мене з нетерпінням чекала, аби продовжити те, про що я почав говорити в машині.