Морок, у якому тону - Ксандер Демір

Давид

Її запах, її тепло, тіло – давало мені скільки сили, що мені здається я можу підняти нереальну фуру, проте водночас, в її обіймах, я відчував себе беззахисним хлопчиком. Який ховається від усіх, аби просто побути в її руках.

Вона продовжувала перебирати моє волосся, тихо розповідаючи мені на вухо цікаві історії, які їй розказала бабуся, в той час, коли я був з дідом на вулиці. Я посміхався, продовжуючи її обіймати. Здається, я просто зійшов з розуму і мені просто це сниться. Хіба це наяву? Хіба так можливо після скількох років? Проте, якщо це і справді сон, я не хочу, аби він закінчувався.

Не знаю, скільки б ми продовжували так сидіти, але несподівано до кімнати прибіг Саша. Тому я відпустив Дашу і поправив свою сорочку. Впевнений, хлопець все і так розуміє, і нічого питати зараз не буде.

-Мамо, а ми будемо тут ночувати? – ох, який сонний голос. Скільки зараз годин, що він вже майже спить? Я глянув на годинник, що був в мене на руці. Ого! Вже майже одинадцята. Оце ми засиділись.

-Так, дітки, ми вам постили вже! – не вспіла сказати і слова Даша, як до нас прийшла бабуся. –У нас кімнат вистачить усім!

-Якось не зручно. Ми може знайдемо у кого переночувати, зняти будиночок тут. – спробував викрутитись я, проте бабуся штовхнула мене у плече.

-Еге! Авжеж! До мене внук приїхав вперше за двадцять років, а я його пущу ночувати до сусідів? Давиде, ти зовсім збісився? Вирішив вже драпати від мене? – я розсміявся, хитаючи головою. – І не жмурькай на мене. У нас кімнат достатньо, аби всі влізли!

-Гаразд, гаразд. Вмовила.

Поки Даша пішла вкладати сина, я допоміг бабусі розібрати стіл. Посмішка з її лиця не спадала ні на секунду.

-Як твоє здоров’я? – запитав я, подаючи їй тарілки.

-Файно. Краще бути не може. –вона забрала весь посуд і склала до раковини. –А ти як, онуче? Таку гарну сім’ю зробив. Я пишаюся тобою! – підійшла до мене і почала щипати за щоки.

-Я радий, що вам сподобалась Даша і малий.

-Егеж. Як вони можуть не сподобатись? Вони прекрасні!!! А дівчинка дуже чуйна і добра. Гарний вибір зробив. – я посміхнувся на її слова і глянув до телефона, який чомусь задзвенів від повідомлення це була Даша, дивно. –Йди-но до сім’ї вже. Я впораюсь далі сама. Ні, то діда заставлю.

-Добре, дякую. На добраніч! – я поцілував бабусю у щоку і побіг до своїх.

«Саша просить, аби ти також прийшов вкладати його спати..»

Ох, малий. Вчора говорив, що вже сам лягає спати, а сьогодні ми йому вдвох знадобились. Я швидко прибіг наверх в кімнату, де мав спати хлопець. Як тільки я зайшло до середини, син розсміявся і підскочив з ліжка.

-Оце в тебе хороми, друже! – я підійшов до ліжка ближче, і потріпав волосся сина. –Не занадто багато подушок? – і справді, на ліжку їх було напевно з шість.

-Це дідусь все. – він посміхнувся і занурився в ковдру.

-Ти чого заснути не можеш? Вчора казав сам, сам. – я сів поруч із Дашею, і здається, вона трішки зніяковіла.

-Просто хотів поговорити з вами. Ви бачили, які котики у них? Два дорослих і п’ять маленьких!!!

-Тобі ще котика не вистачає для щастя? – запитала, посміхаючись, дівчина.

-Я просто скучив за Байтом... – на період нашої поїздки, ми вирішили залишити песика у Мії. До того ж вона була тільки рада, а мама Даші була не проти.

-Скоро приїдемо додому. І нагуляєшся із ним досхочу. – сказала брюнетка, вкриваючи сина краще. – А тепер лягай спати. Вже пізня година. Нам також пора спати.

-Ех. Гаразд. – хлопець піднявся і обійняв нас із Дашею, одночасно. –На добраніч.

-І тобі гарних снів, малий.

Як тільки Саша відпустив нас, ми покинули його кімнату і зайшли до «нашої». Це була невеличка спальня з двоспальним ліжком. Побачивши його, я розсміявся і глянув на Дашу, що склала руки перед собою.

-Ну нам не вперше придурюватись подружжям, і спати в одному ліжку. – так, в Туреччині, хоч в кімнаті ще диван був, проте майже одне й те саме.

-Дивись знову не злякайся. – клацнула мені по носу і підійшла ближче до ліжка.

-Чого мені боятись ще? – я закрив двері до кімнати і підійшов до дівчини ближче.

-Чого боятись? – зробила задумливий вираз обличчя. – Можливо, що спати я буду лише у білизні? Адже, я не брала з собою піжаму, чи хоча б халата.

-Можу сказати те ж саме. – я посміхнувся і пішов на свою сторону ліжка. Авжеж, слова дівчини трохи погрались із моїми нервами, проте.. Ми переспали з нею на тому тижні, вчора ми також спали разом. Ще й цілувались. Чого мені боятись?

-Гаразд, тоді якщо я випадково буду вночі тебе торкатись, не бійся. І не йди спати на кухню. – я повернувся до неї, і кинув у неї свою сорочку, що тільки-но зняв з себе. Вона засміялась і повернула її до мене назад, тим же самим кидком. –Я жартую, баскетболіст. Скоріше, це ти будеш мене торкатись всю ніч.

-Даша, я зараз кину в тебе подушку! – я вказав пальцем на подушки, які лежали на постіль, і дівчина підняла руки, немов здається.

-Мовчу. – проте здається, онімів я, коли повернувся і побачив, що вона залишилась лише в одні білизні. Звісно, Даша це одразу помітила і посміхнулась, схиляючи голову набік. –Це в тобі так дідова наливка грає, чи щось інше?

-А?.. –стряхнув головою. –Що ти говорила?

-Ох, Давид. – вона знову засміялась і лягла в ліжко, прикриваючись ковдрою. Я зняв з себе брюки та ліг поруч із нею. Дівчина одразу ж, поклала свою голову мені на груди, і почала щось вимальовувати на них. –Що тобі бабуся цікавого розповідала, як я пішла вкладати Сашу?

-Вона?.. – я обійняв кохану за талію. А іншу руку поклав на лоба. –Вона хвалила тебе, казала, що я зробив гарний вибір.

-Так? – поверну голову до мене. –Підлизуєшся?

-Ні! Вона справді так казала.

-Отже, я їм сподобалась? – знову лягла на груди, продовжуючи водити пальцем по кубиках торса.

-Не уявляєш як. Дідусь сказав, що ти схожа чимось на мою маму. Така ж добра та мила, як і вона була. – говорив, заплющуючи очі. Після зустрічі із Дашею, точніше після нашої тієї розмови про мою маму, мені стало спокійніше. Я відпустив цю втрату, як тільки міг. Так, мені залишається боляче, коли я згадую це, проте я можу вільно говорити про неї, посміхаючись, згадуючи ті часи.

-Це дуже приємно для мене. – вона знову повернулась до мене, продовжуючи лежати. Дівчина посміхалась, проводячи рукою, мені по носу, бровам, губам. Проте, як тільки вона до них доторкнулась, і пхикнув і відкрив очі, від лоскоту. Вона тихенько хіхікнула і продовжила проводити по волоссю. –Які в тебе плани на завтра? Хочеш назад в Буковель, чи залишитись ще тут?

-Дідусь казав, що зводить мене на могилу матері. А далі вже буде видно. Я повинен слухати й твої плани також.

-Не хвилюйся за мене. Мої плани такі ж, як і твої. Якщо ти хочеш залишитись з рідними ще трошки, то я не проти. Мені подобається тут.. з тобою. – останні слова вона промовила дуже тихо, ніби боялась. Я пильно дивився їй у вічі, поправляючи її локони, і проводячи рукою далі: по її щоці, плечам, спині. Вона посміхалась, поступово червоніючи. –Я хочу дати нам шанс знову.. скільки їх потрібно буде, аби лише це почуття, наша близькість, все це не закінчувалось. Минулого разу у нас було мало часу для двох. Тому в цей раз я не хочу, аби його було ще менше.

-Цього разу нас ніхто не посварить. Все буде по-інакшому. – я наблизився до дівчини, накриваючи її губи повільним поцілунком. Я відчував, які вони солодкі на смак, від чого я просто танув, зникав з цього світу. Лише з нею, я відчував себе живим. Лише з нею, я жив. Я закохався по вуха, тонучи в її мороці очей, немов дитя. Хто б міг подумати, що ця ділова, постійно зайнята роботою, брюнетка зможе обрати такого телепня, як я? Я двічі відвойовував її від двох недоумків, і майже все життя добивався її серця. Бути із нею, це немов пірнати з головою в найсекретніші відтінки кохання. Вона і була – кохання. Вона була тією, хто попри всі перегороди між нами, продовжувала вірити, і кохати мене. Подовжувала це навіть, коли я пішов з її життя на ті кляті шість років. Продовжувала кохати мене, знаючи, який я повний дурень, який має своїх чортиків в голові. Але вона продовжувала, незважаючи ні на що..

Це дивно, але так прекрасно, що у звичайний, не відмінний від інших днів, ти зустрічаєш людину, яка повністю змінює твоє життя. Так.. ми й не познайомились в перший же день, хоча.. частково так, якщо аварію на перехресті можна вважати знайомством. Наші шляхи перетинались разів із десять: декілька разів на заправці, в клубі, потім в поліцейському відділку, вулиця і найголовніше - моя колишня робота, де власне, я і дізнався її ім’я.. Ця дівчина була не схожа ні на одну із тих, яких я знав, чи просто зустрічав на вулиці. Я одразу ж знав, що вона вкрай змінить моє життя, що так і сталось. З нею я почувався вільним. Вільним від батькових забаганок, вільним від своїх проблем та травм дитинства, вільним від усього божевілля, що відбувалось навколо.

Я любив слухати, як вона розповідає мені про себе, про своє дитинство, чи з яким захопленням вона говорила про коней. Я був готовий віддати їй усе, аби ця посмішка не зникала ніколи. Я обожнював слухати її сміх, чи відчувати цей «секретний» флірт, її закочування очей, чи як вона намагається вибісити своїми дотиками до мене, чи викликати ревність, залицяючись до незнайомців. Усі думки про неї вбивали мене, коли вона була не поруч. Я був готовий на все і більше, аби просто зірватись з місця і залишитись з нею, хоча б ще трішки.

Я знайшов у ній любов. Знайшов свободу, доброту, життя. Знайшов у ній себе, якісь незначні схожості зі мною. Така ж вперта, така ж самодостатня, проте така беззахисна, коли ми разом. Хоча, ні, вона частіше така ж ділова, як завжди. Проте і за це я її кохав. Кохав і буду кохати усе життя і більше. Можливо я не часто їй це кажу, але, впевнений, вона і так це знає і відчуває. Як і я відчуваю взаємність.