Морок, у якому тону - Ксандер Демір

Давид

В кімнату увійшли вони, Рустам і Еміль. Не скажу, що я був радий їх бачити, бо такого не було. Я ненавидів цих двох до кінчиків пальців на ногах. За ці декілька років, для мене вони стали ніким. Абсолютним нулем. Усі їх дії в мій адрес, в адрес Даші – це низько. Як взагалі їм прийшло в голову прибрати мою дівчину таким ганебним вчинком? Кожна людина має право на життя, але.. Гаразд не всі.

На батькові, як завжди був вишуканий дорогий костюм, цього разу все чорне: сорочка, штани, піджак, туфлі. А на шиї його улюблений ланцюжок, і каблучка з розміром моєї голови. Його волосся стало більш сивим, як і його борода. Схоже час його добряче потріпав.

Брат також змінився ,якщо цим словом його ще можна назвати. Чорне коротке волосся, але довгенька борода. На ньому також був костюм синього кольору, проте піджак був у його руках. Одразу ж, як зайшовши до кімнати, він кинув погляд на мене та Дашу, що сиділа поруч зі мною. Тому побачивши нас разом знову, він скривився.

-Ліза, Давид.. – бабуся підійшла до гостей, обнявши їх за плечі. Хоч її маленький зріст не давав цього зробити. –Еміль, Рустам, синку… Помиріться.

Я відвернувся в сторону коханої і облаявся, не кажучи ні слова, але німі дії губ сказали усе про себе. Даша лише ледве натягнула посмішку і вказала бровами, аби я знову дивився на шановних гостей.

-Доброго вечора, мої любі дітки. – дуже щиро промовив Рустам, дивлячись на мене та Лізу. –Не чекали?

-Хіба тебе дочекаєшся в цьому будинку? Здається, це було відомо ще до нашої сварки. – обурилась сестра, відпиваючи трохи вина зі свого бокала.

-Мене ви також не чекали? – запитав Еміль ,підходячи ближче до стола.

-Немає бажання тебе чекати після того, як ти вчинив. – тепер вже огризнувся я. Той лише пробубнів щось, відвертаючись в сторону.

-Чому ви такі злі та злопам’ятні? Все минуло! То було скільки років тому? – брат лицемірно посміхнувся, розводячи руки в сторони. – А це, що за малий? – перевів погляд на Сашу, що мовчки сидів, оглядаючи усіх.

-Якщо ти хоч пальцем його зачепиш, я не буду сидіти. – відповів я, стиснувши щелепу.

-Рустаме, Емілю, цей малий хлопчина – син Давида, уявляєте? – сказала бабуся, дивлячись на нас тими самими кошачими очима. Якби ж вона знала всі «чому», чому ми не спілкуємось.

-Син? Давиде, і ти мовчав? – знову лицемірно сказав Еміль, проте до нього одразу підійшов Рустам, штовхаючи його в спину, аби той замовкнув. Що це був за жест доброї волі.?

-Я розумію ваш шок, і все в цьому дусі. – несподівано почав говорити батько, протираючи свою густу бороду. –Я… я б хотів поправді вибачитись перед вами. –Що? Вибачитись? За те, що хотів вбити Дашу, за, що покалічив натомість мене, забороняв мені влаштовувати своє приватне життя, контролював постійно мій філіал, моє життя, він просто хоче вибачитись? Він знущається?

-Батько, не падай нижче за свій рівень. Я з ними діло мати не хочу. – обурився Еміль, закочуючи очі від слів Рустама. Щось між ними не те…

-Еміль! – бабуся підійшла до брата і дала йому потиличник. –Досить цього з мене! Або ви миритесь, або я йду від вас. І святкуйте свої свята, як ви то хочете!

-Бабусь, прошу тебе. Не змушуй нас робити те, чого ми не хочемо. – промовила Ліза, дивлячись на мене з питанням в очах. Ні я, ні вона не хочемо навіть бачити цих людей, але шантажі бабусі…

-Гаразд. Гаразд. Ми миримось, так? – я піднявся і підійшов до Еміля, поклавши свої руки йому позаду шиї, трішки сильніше, ніж трохи, стиснув. Я натягнув «щиру» посмішку, і він також це зробив, дивлячись на мене.

-Авжеж, братику. – крізь зуби сказав той, і скинув мою руку з себе.

-У вас є час до Нового року, аби ви між собою, хоч трохи поладили. – сказала бабуся, і пішла до себе в кімнату.

-Схоже вечеря закінчилась. – Сем піднявся, постукуючи себе по штанях. –Усім на добраніч!

За хлопцем пішла і Ліза, і навіть Еміль. Проте останній скоріш за все, просто пішов до себе кімнату була теж в тій стороні. В залі залишились лише я, Даша, Саша і Рустам. Навіщо він залишився з нами – лише йому відомо.

Я кивнув Даші, аби вона та син пішли наверх, чи до мене, чи вже до себе, і повернувся до батька. По його очах було вже помітно, що він точно хоче щось мені сказати, або як завжди його: я в тобі розчарований, Давид. Тому я дочекався, поки всі інші підуть і звернувся до нього першим, аніж він.

-Щось хочеш сказати? Давай. Я весь в увазі, і готовий тебе почути, проте не факт, що послухаю. – я криво посміхнувся до нього, але той ніяких емоцій не видав.

-Я не знав, що в тебе є син.. – його голос не був злим, чи ще якимось. Беземоційний, простий. Ніби зараз він те щеня, яким називав мене колись.

-Так? Я теж не знав до його шести років. І хто б його знав, може б і не дізнався, а все через твої махінації, так, татко? – я стиснув щелепу, якомога сильніше, згадуючи усі його гарні моменти в мою адресу.

-Якби я знав, що Даша вагітна.. повір, мені..

-Повірити? Що б ти зробив , якби знав про внука? Не намагався б вбити її? – я підняв кулака догори, махаючи ним в такт своїх слів. –Зникни з мого життя. І не намагайся знову щось зробити Даші та моєму синові.

-Олександр Йилмаз, отже? – я вже хотів йти, проте мене зупини його слова. Я знову повернувся до Рустама, дивлячись на нього з повною огидою в очах. –Я не зроблю більше нічого ні тобі, ні твоїй родині. Хочеш вір в це, а хочеш ні. Я був не правий до тебе, я визнаю це. І каюсь, Аллах мені свідок.

-Твоє каяття мені до дупи. – я знизив плечима, і пішов до себе в кімнату.

Мене роздирало з середини. Уся наша розмова, цей кінець вечері. Я гадав, що приїду в будинок свого дитинства, покажу синові море, Туреччину, а не буду «миритися» зі своїми любими родичами, яких я знати не бажаю. Я одразу ж догадався, що бабуся вигадає щось, що пов’язано з Рустамом, проте не думав, що це буде сьогодні. Так, можливо він хоч десь і виглядає щирим у своїх словах, проте згадуючи усі його вчинки, слова та дії, він лише покидьок в костюмі. Навіть Люцифер був добрішим, аніж цей чорт.

Я повернувся до себе в кімнату, де мене чекали Даша та малий. Хоч вони дарують мені якісь гарні емоції.

-В тебе все гаразд? – дівчина одразу ж піднялась з ліжка, підбігаючи до мене.

-Так.. – я декілька разів схвально кивнув, дивлячись їй в очі. Лише в них я знаходив свій спокій. -Все добре.

-Що батько хотів? – вона притулилась до моїх грудей, обіймаючи мене за спину. Я посміхнувся і обійняв її за талію також.

-Каявся. – сказав я, ледве не сміючись з цих слів.

-Що, вибач? – Даша відвинулась від мене, піднявши брови догори. –Ти жартуєш?

-Ні, ні граму жартів. Дід на старості коні двинув, меле усю можливу маячню.

-Ти віриш в його слова? – я кинув погляд на Сашу, що захопливо грався у свій планшет, посміхаючись від чогось. В думках одразу ж спалахнули думки, а якби я так і не повернувся до Києва, і не дізнався про сина? І все через вчинки Рустама. Я похитав головою, тяжко видихаючи.

-Я ні в що не вірю, що стосується доброго та щирого в моєму батькові. Я знаю його, знаю прекрасно. Так, частково він вселяв довіру, проте згадуючи усе минуле, я не клюну на це.

-Мені здається, тобі варто поговорити з ним. На одинці. Вислухати його, і вже потім вирішувати. Бабуся дуже хоче, аби ви помирились. – Чому вона це говорить? Невже вірить в слова того чорта? –Не дивись на мене так. Я підтримую тебе, і також не довіряю йому стовідсотково. Але ворога краще тримати поруч.

-Можливо ти і права. – я вкотре тяжко видихнув. Можливо і треба його почути усе, що він хоче сказати, але, як я і казав, не факт, що я послухаю.

Ми ще трішки побули всі разом у мене в кімнаті, і з часом Даша повернулась до себе. Саша ж вирішив залишитись у мене спати. Проте я і не був проти. Хоч, коли буду бігати до його мами, то не буду його будити. Частково, але ж не до нього бігати буду. До того ж я зрозумів за цей час, що його нічого не розбудить. Цей малий спить краще, аніж будь-хто.

Цієї ночі кожен спав у своєму ліжку. Схоже, переліт і все інше нас добряче вибили зі строю. Я порадив Даші, аби та закрила кімнату на ключ, на всяк випадок, і якщо що, одразу ж писала мені. Якщо хоч трохи вірити словам батька, то в нього немає намірів на мене та моїх близьких, але залишається Еміль, який, схоже, став ще більшим чортом, ніж його ідол. Тому потрібно бути постійно на вухах, і тримати їх поруч, як сказала Даша: «Друг близько, а ворог ще ближче». Я знав їх обох прекрасно. Все ж таки, як ніяк, але я жив з ними деякий час. Усі їх фішки, я вивчив, як свої п’ять пальців, тому якщо вони й хочуть щось зробити, я буду знати це швидше, ніж вони це вигадають.

За час моєї реабілітації, я поглиблено вивчав усі їх дії в мій бік, згадував, аналізував, читав різні книги психології та навіть вів окремий блокнот для цього. Ні, я не божевільний. Все це було лише через мою цікавість, чому і для чого вони це робили. Проте остаточного виводу я так і не зробив. Якби Рустам не хотів бачити мене своїм сином, бо я з’явився, мов сніг серед літа, тоді чому він забрав мене від Івана та Марії? Чому не залишив на них? Чому він зробив мене головним в його компанії, а не Еміля? Чому правила тримав тільки на мені, забуваючи про інших двох своїх дітей? Хіба тільки їх мама, Ірина Михайлівна, заступалась за них. Тому він і не брався за них. Проте, вона справді була доброю та чуйною жінкою. Вона з радістю прийняла мене до себе в родину, і виховувала як свого сина, але я не вважав її своєю мамою. Так, іноді я міг її так назвати, але це не та любов, яку я мав до рідної матері. Я і продовжував би спілкуватись із нею. Але шкода, що рак погубив її декілька років тому.

В мене все ще залишалось безліч питань до Рустама, але чи отримаю я відповідь на них – лише долі відомо.