Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович

— Так, вони вам подобаються, — казав Ґоцці далі. — Проте ж вони теж канон і догмат. Як щирий католик, я вірю в вічну привабливу незмінність Труфальдіно й Коломбіни так само, як і в святу непогрішність папи. Театр і театральний блазень повинні керуватись такими ж непорушними законами, як і катехізм нашої святої церкви. Якщо ви вимагаєте од блазнів і акробатів, щоб вони дотримувалися догматів, то як ви можете заперечувати необхідність непорушних канонів для держави й церкви? Адже ж кардинали й міністри, щоб керувати людьми, повинні проявити не менше зусиль і мистецтва, ніж Арлекін або Панталоне, щоб вивчитися стрибати або стояти на голові. Я заклинаю вас, синьйоре Екегарте, будьте логічні й послідовні. Французи були ґаллами, варварами, які споконвіку ненавиділи сталий лад і законних владарів, такими вони лишилися й досі. Що ж до мене, то в моїх жилах тече кров начальників леґіонів.

Ґоцці змахнув у повітрі своєю тростиною з жовтою слонової кости кулею й, почувши якісь згуки, повернувся вбік.

У кількох кроках від нього, спираючись на парапет набережної, стояв худий і довгий молодий чоловік. Він похитувався і щось невтямно белькотів, і його намагалася підтримати дівка, хоч вона, здавалося, була не менше п'яна, як її супутник. П'яний, відсутній, з блідим обличчям, з пасмами волосся, прилиплого до спітнілого лоба, він ледве міг встояти на ногах.

Ґоцці смикнув Екегарта за рукав камзола й, показуючи пальцем, уїдливо сказав:

— Ось вам сценка, з якої Ґольдоні охоче зробив би цілу п'єсу. Сценка зовсім у його дусі!..

Екегарт побіжно глянув у той бік, куди показував Ґоцці. Молодий чоловік відштовхнувся від парапету й, ухопившись за руку дівчини, хитаючись, непевними кроками, пішов до таверни. Хлюпнувся на стілець і крикнув: «Вина!»

Екегарт одвів очі. Його не цікавили ці дрібні подробиці побуту, життя, яким воно було й є у своїй незмінності. Він бачив в уяві нове, інше, змінене життя. Життя таким, яким його творить революція.

— Я, — казав Екегарт, повертаючись до урваної теми розмови, — мушу теж вимагати од вас логічности й послідовности. Ви вимагаєте непорушности державних канонів, посилаючись на те, що вони потрібні навіть для театру. Але ж, щоб бути послідовним, чому ви не вимагаєте од міністрів і кардиналів, щоб вони вміли добре стояти на голові й кукурікати, як того, приміром, вимагають од своїх ватажків американські ірокези? В людині, що вміє стояти на голові або стрибати через трамплін, ви хочете бачити людину, що репрезентує вищий сенс моралі й філософії?.. Не заперечую, мені може подобатися різнобарвне мигтіння плижків і сварок Арлекінів. Я можу почувати себе закоханим по черзі в кожну з ваших чарівних Коломбін, але я ненавиджу канони попів і королів! Я ненавиджу мерців! Я люблю тепер Францію, бо Франція зуміла полюбити свободу!..

— Я був у Франції! — відповів Екегартові Карло Ґоцці. — Філософи там атеїсти й безвірники, нижчі верстви — вбивці й демагоги. До речі, чи ви чули? У Парижі від голоду гинуть тисячі. Діти шукають по смітниках покидьків од їжі. Ваша воля — це воля загибелі!

— Хай загинуть мільйони, але ті, що лишаться в живих, зуміють створити щасливе для всіх і доброчинне життя. Хай з мільйонів людей лишаться самі тільки Поль і Вірґінія, але Поль і Вірґінія, які перейдуть крізь революцію, заснують нове людство, щасливіше за породжене Адамом.

— І, певно, — уїдливо кинув старий Карло, — ваша Вірґінія, ваша virgo pura, буде однією з засланих до Америки Манон Леско. Ви не дбаєте за голодних дітей, чистої діви ви шукаєте поміж сволотними дівками брудних таверн. Жах, голод, бруд і кров — ось джерела вашої доброчинности.

— Хай буде! — кричав Екегарт. — Хай ми сволота! Хай ми вийшли з грязюки! З принципами звичайної моралі нам немає чого робити. З правилами звичайної гуманности ми знов поринемо в болото й пітьму. Ми прагнемо вищої моралі й іншої гуманности. Хай нині ми можемо керувати лише за допомогою жаху, але так треба… Треба, щоб між нами, між огидним минулим і блакитним царством майбутнього протекла річка крови. Тільки порочні й жорстокі люди, такі порочні й нездібні до філософії, як король та його двір, можуть не співчувати нижчим людям у їх прагненні до доброчинности.

Ґоцці обурився. Він схопився з місця. Розмахуючи руками, розкидуючи поли плаща, він бігав по набережній.

— Ви обвинувачуєте мене в порочності, жорстокості, байдужості до нещасних?..

Він спинився. Витягнувшись навшпиньках, наблизивши своє лице до Екегартового, він говорив, скандуючи, пальцем одраховуючи склади своїх слів.

— Я співчуваю людині, що не має свого житла й мешкає на вулиці. Я співчуваю людині, яка не має чого їсти й годується об'їдками од обідів, викинених до помийниці. Я поділяю гіркоту почуттів того злидаря, який, повернувшись пізно ввечері до своєї нужденної хижі після дня важкої праці, мріє про цибулину до шматка свого черствого хліба. Але визнаю й покутую: я не менше співчуваю також і вродливій Барберіні в її мармуровому палаці, — Ґоцці відкинувся назад і з трагічним жестом старого актора ударив себе в груди, — яка, володіючи всіма благами цілого світу, не може втішитися, бо їй не вистарчає золотого яблука з Гесперидиних садів і води, що співає. Її горе не менш зворушливе й журба не менш глибока, ніж того злидаря, який не має цибулі.

Ґоцці знов сів на лаву й, поклавши руки на плече Екегартові, дружньо сказав:

— Погано, синьйоре Екегарте, те, що ви скептик, надто скептик! У своєму скепсисі ви не хочете повірити, що тільки Зелений Птах може зробити людство щасливим. Труфальдіно свої ковбаси й сир загортає в сторінки творів Гольбаха й Гельвеція, а ви, разом з цими безвірниками, твердите, що Зелений Птах — звичайна папуга, а нова філософія — єдиний шлях, що може привести людей до бажаного щастя й доброчинність звести на олтар. Ви нехтуєте ілюзіями і захоплюєтесь розумом, — і в цьому полягає ваша помилка. Коли б вам трапилася статуя, яка розмовляє, ви почали б сперечатися з нею й доводити їй, що, згідно з законами природи, вона не може говорити. Ви не схочете її слухати й підете геть од неї такий же голодний і філософічний, як і прийшли, хоч статуя говорила вам про те, як ви можете нагодуватись. Я не вірю ні в філософію, ані в природу. Я вірю в Зелену папугу й кам'яні статуї, що розмовляють.

Екегарт скинув руку Ґоцці з свого плеча.

— Ваші папужні месіади можуть роздратувати якнайлагіднішу людину. Од ваших арлекінад тхне жорстокістю вашого венеціанського Шайлока. Мені подобаються