Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович

Вона повірила в химеру свого я, своїх особистих путей, своїх відокремлених бажань.

Зина заплуталась у шуканнях неправдоподібного. Все загублено, все знищено. Повороту немає. Все скінчено.

Я кладу голову на стіл і почуваю, що моє чоло спирається на аркуші розкритої книги, що пошкаралубились і пахнуть цвіллю. Я пам'ятаю: це сторінки, що розповідають за історію мессира Ріміра д'Орко, призначеного від Чезаря Борджіа в Романію і страченого на горло за виконаний Чезарів наказ. Ще одна неправдоподібна історія, вищу й останню правду котрої розгадав і пізнав Макіавеллі. Так треба!.. Треба було, щоб розквітло наше кохання, моє й Зинине, і щоб потім кохання знищило її. Зина прагнула усунути в коханні все, що тільки подібне на кохання, але не є коханням, і, нехтуючи правдоподібним, намагалася досягти останніх меж неправдоподібного. І тоді вона безсило заплуталась у неправдоподібному, і воно знищило її.

Зина зрадила наше кохання. Вона не кохала мене, їй непотрібне було моє кохання. Вона грала в кохання, бавилася з коханням, перетворила його в арлекінадну витівку. Повія, повія, повія!..

Я дістаю пляшку і, розпліскуючи тремтячою рукою, п'ю шклянку за шклянкою. Останню шклянку я ненароком перекидаю, і коньяк заливає розкриту на історії Ріміра д'Орко сторінку Макіавеллевого «Il principe».

Я не пробую підняти шклянки. В знемозі я падаю на ліжко.

Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] 

Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці

Од Венеції в Екегарта назавжди лишилося враження вечірньої прозорої ясности й блідо-зеленого шовку неба.

Рожеві й перламутрові палаци, збудовані в стилі Ломбарді, відбивалися у затишній воді каналів.

Самотня ґондола з червоним підвищенням посередині, подібним на труну, і з серповидно вигнутими постатями двох ґондольєрів, здавалось, не рухалась і, не рухаючись, стриміла в блакитну безмежність затягненої туманною димкою затоки.

У Венеції Екегарт годинами мовчазно просиджував на лаві набережної Ск'явоні.

Рибалчі човники з глухим гуркотом раз-у-раз ударялись об палі, до яких вони були прив'язані.

Вітер Адріатики, оспіваний Верґілієм, був такий же ніжний і лагідний, як і за тих днів, коли цей поет мріяв про доброчинність перших латинців.

Вітер приносив з собою пахощі соли й згуки далекого Анґелюса.

З тих пір, коли Екегартові доводилося почути дзвони, вони викликали в ньому гадку про венеціанські аромати солоного й теплого, насиченого морською вогкістю повітря.

Поринувши в підсвідому солодку дрімоту, забуваючи про те, що було, є й буде, він, самотній мандрівник, натомлений життєвими блуканнями, віддавав себе й своє обличчя пестощам сонця й вітру.

Байдужий і млявий, він стежив за ґондольєрами що, простягнувшись, спали на каміннях, розпечених сонцем, або ж, сидячи за столиками під полотняними навісами каварень, гуляли в карти й, після недовгої лайливої сварки, з погрозами витягали короткі гостронаточені «татарські» ножі і в скаженому шалі кидалися один на одного.

Приятелі відносили пораненого до цирульника. Кров швидко засихала на сонці. І дощ, який перепадав майже щодня в пообідні години, змивав калюжі крови, проллятої на брукові перед каварнею.

Повз нього проходили жінки: повії в чорних сукнях черниць і черниці в блискучих шовках повій. Вони затримували на мить свої кроки й зводили звабливо на нього очі.

Він чув шепотіння, що могло бути словами молитви, запросинами слідувати або ж п'яним і стомленим прокляттям собі, Богу й людству.

Там, у Венеції, сидячи на прибережній Ск'явоні, самотній вигнанець уперше почув про революцію у Франції.

Европа здригалась, і Екегарт, з подивом і сподіванкою, стежив за наближенням великої революційної бурі.

Чутки про події в Парижі порушили його рівновагу й вивели його з тієї мрійливої заспокоєности, в якій він досі перебував.

Гасла революції, виголошені на майданах Парижа, що доходили до нього, хвилювали його, як колишній напівзабутий солодкий сон, що снився в далекому дитинстві, а тепер перетворювався нарешті в дійсність.

Філософські принципи, стверджені революцією, були такі прості, звичайні й зрозумілі, що кожен міг збагнути їх і перетворити в дійсність: свобода всіх, загальна рівність і щире братерство!.. Бог, промовляючи в громі й блискавиці на Синаї, не міг би нічого змінити в них, щоб зробити їх досконалішими й величнішими, аніж вони були. Устами-бо Марата й Робесп'єра — устами революції! — промовляла надія людства на визволення. Марат і Робесп'єр мали мужність доповнити бездоганність розумових теорій Гольбаха й Жан-Жака Руссо сміливістю їх застосування до двадцятип'ятимільйонового народу.

* * *

Своє мовчання, свою замисленість і думки Екегарт не раз у ті дні ділив зі славетним маестром Карлом Ґоцці.

Церемонно й чемно вони здіймали при зустрічі капелюхи; урочисто стискували один одному руки й, сівши поруч на лаву, мармур якої ще зберігав прохолоду ночі, в ранковій свіжій тиші мовчки слухали плюскіт моря.

Звичайно Екегарт перший починав розмову. Революція вщерть переповнювала його серце, щоб він міг довший час мовчати, зберігаючи дрімливий спокій. Він оповідав Ґоцці про останні новини — Ґоцці принципово не читав газет! — і в ентузіастичному піднесенні розлого декламував, наводячи уступи з промов Марата.

Смерти й офір — ось чого потребувало людство.

Стверджуючи це, Екегарт посилався на гуманність. Він цитував Марата.

— Для порятунку людства, — твердив Екегарт, — потрібна смерть двохсот тисяч чоловік. Принесіть в офіру майбутньому життя двохсот тисяч чоловік, і ви повернете світові щастя. Світ знов стане щасливим, яким він був колись. 200 тисяч життів аристократів, і Францію врятовано!

Екегарт говорив про Францію, але думав про людство. В його уявленні Франція ставала втіленням людства!..

— Що з того, — зауважував Екегарт, — що під зашкарублим нігтем санкюлота трісне й засмердить аристократична блощиця? Ми не шкодуватимемо з приводу того!..

Славетний автор «Принцеси Турандот» і «Любови до трьох помаранч», актор, фантаст і вигадливий мрійник, що з театральности акторської гри робив собі повсякденну манеру триматися, граф Карло Ґоцці з вишуканою повагою вислуховував Екегарта, але при тому робив ґримаси, немов Арлекін, якого на підмостках сцени б'ють галками (правопис оригіналу. — Прим.верстальника.) з ганчірок.

— Нісенітниця! — відповідав зневажливо Ґоцці, відмахуючись руками. — Цілковита нісенітниця!.. У мене досить власних своїх тривог і особистих неприємностей, щоб звісткам з Парижа надавати перебільшеної ваги, як це з незрозумілих причин за останній час роблять скрізь люди.

Ґоцці був певен, що на терезах світової долі його особисте життя важило далеко більше, ніж усі події, які відбувались у Парижі.

Низкою прикладів він намагався довести Екегартові, що революція у Франції — то лише ворожа примха злих відьом, наслідком особистої до нього ворожнечі з боку феї Морґани.

— Кажу вам, — запевняв Ґоцці, — що все це підготовано