Діти капітана Гранта - Жюль Верн
Усі весело гомоніли. Паганеля пошанували як мисливця і кухаря. Той вислуховував дифірамби на свою честь із властивою йому скромністю. Перегодя він став доволі захопливо розповідати про дерево, що дало їм прихисток, дивовижний омбу, коріння якого, на думку Паганеля, сягало дуже глибоко в землю.
– Під час полювання нам з Робертом здавалося, що ми в справжньому лісі, – розповідав він. – Була мить, коли мені привиділося, що ми заблукали: я ніяк не міг знайти дорогу назад! Сонце вже схилялося до заходу, тож я марно шукав сліди наших ніг. Ми потерпали від голоду. З темної гущавини долинало гарчання диких звірів… Перепрошую! Я помилився… Там не було диких звірів… А шкода!
– Як, – запитав Гленарван, – ви шкодуєте, що тут бракує диких звірів?
– Ясна річ!
– Вони ж люті!..
– З наукової точки зору, люті не існує, – заперечив учений.
– Наперед даруйте, Паганелю! – втрутився майор. – Та ви ніколи не змусите мене повірити, що дикі звірі корисні. Яка з них користь?
– Яка користь? – вигукнув Паганель. – Та хоч би й для класифікації: види, роди, родини, ряди…
– Теж мені велика користь! – пирхнув Мак-Наббс. – Якби я був Ноєм у ковчегу під час усесвітнього потопу, то не дозволив би цьому нерозсудливому патріархові взяти на облавок пари левів, тигрів, пантер, ведмедів та решту шкідливих і непотрібних звірів.
– Із зоологічного погляду ви не мали б рації.
– А з погляду людського мав би, – відповів Мак-Наббс.
– Це обурливо! – вигукнув учений. – А я змусив би Ноя взяти до ковчега і мегатеріїв, і птеродактилів, і всіх допотопних тварин, які, на жаль, тепер вивелися…
– А я вам кажу, – заперечив Мак-Наббс, – що правильно вчинив Ной, залишивши їх напризволяще, якщо, звісно, вони справді існували за його часів.
– А я вам кажу, – упирався Паганель, – що Ной вчинив украй нерозсудливо і заслужив на довічний осуд учених.
Решта мандрівників у цей час надривали животи від сміху. Досі майор ніколи не вступав у суперечку. Та попри його принципи, він щодня сперечався з Паганелем. Вочевидь, учений мав особливу здатність виводити майора з рівноваги.
Гленарван за своїм звичаєм втрутився в суперечку.
– Звісно, це сумно і з наукового, і з людського погляду, – сказав він, – та нам таки доведеться змиритися з відсутністю диких звірів. До речі, Паганелю, ви ж не сподівалися зустріти їх у цьому повітряному лісі?
– Чом би й ні? – відгукнувся учений.
– Дикі звірі на дереві? – здивувався Том Остін.
– Звичайно! Ягуар рятується від мисливців лише на деревах. Одна з таких тварин могла, як і ми, рятуватися від повені між гілками омбу.
– Сподіваюся, вам не трапився ягуар? – запитав майор.
– На жаль, ні, хоча ми обійшли весь «ліс». А шкода! Було б неймовірне полювання. Ягуар – лютий хижак. Одним ударом лапи він коневі зверне в’язи. Варто хоч раз йому скуштувати людського м’яса, і він прагне його знову. Понад усе йому до вподоби ласувати м’ясом індіанців, потім негрів, потім мулатів і, нарешті, білошкірих.
– Особисто мене вельми тішить четверта позиція, – відповів Мак-Наббс.
– Он воно як? А мені здається, що це є свідченням браку смаку з вашого боку, – презирливо кинув Паганель.
– Я вельми втішений, що позбавлений смаку, – швидко заперечив майор.
– Але це принизливо! – вигукнув невблаганний Паганель. – Адже білі проголошують себе вищою расою, але, мабуть, ягуари зовсім не дотримуються тієї ж думки!
– Хай там що, друже Паганель, – мовив Гленарван, – а оскільки серед нас немає ні індіанців, ні негрів, ні мулатів, то я дуже задоволений, що тут немає ваших любих ягуарів. Не таке вже й приємне наше становище…
– Не таке вже й приємне? – вигукнув Паганель. Здається, суперечка набувала нових обертів. – Ви скаржитеся на свою долю, Гленарване?
– Ясна річ, – відповів Гленарван. – Хіба вам зручно на цих гілках?
– Я ніколи не почувався зручніше навіть у власному кабінеті! Ми живемо, як птахи! Щодалі я більше переконуюсь: людям призначено жити на деревах.
– Їм бракує лише крил, – вставив майор.
– Колись вони їх собі зроблять.
– А поки, – сказав Гленарван, – дозвольте мені, любий друже, надавати перевагу усипаній піском парковій доріжці, паркетній підлозі вдома або палубі судна.
– Знаєте, Гленарван, – відповів Паганель, – потрібно навчитись миритися з обставинами. Хороші вони – то добре, погані – не слід ремствувати. Бачу, ви шкодуєте за комфортом свого замку Малькольм-Касл!
– Ні, але…
– Я певен, що Роберт дуже задоволений, – поспішив сказати Паганель, прагнучи завербувати бодай одного прихильника.
– Дуже задоволений, пане Паганелю! – весело вигукнув Роберт.
– В його віці це природно, – зауважив Гленарван.
– І в моєму також, – заперечив учений. – Що менше зручностей, то менше потреб, а що менше потреб, то щасливіша людина.
– Ну ось! Тепер Паганель напався на багатство і розкіш, – зауважив Мак-Наббс.
– Помиляєтеся, майоре, – відгукнувся учений. – Та як зволите, я розповім вам арабську казочку, що принагідно спала мені на думку.
– Прошу, прошу, пане Паганелю! – вигукнув Роберт.
– А яка мораль вашої казки? – поцікавився майор.
– Як у всіх казок, любий друже.
– Тоді якісь дурниці, – відповів Мак-Наббс. – А втім починайте, Шехерезадо, ви так майстерно розповідаєте!
– Жив колись син великого Гарун-аль-Рашида, – почав Паганель. – Він почувався нещасливим, тож пішов по пораду до старого дервіша[51]. Мудрець вислухав його і мовив, що важко знайти щастя на цьому світі.
«Проте, – додав він, – я знаю певний спосіб ощасливити вас». – «Який?» – запитав юний принц. – «Надіти сорочку щасливої людини», – відповів дервіш. Зрадів принц і вирушив на пошуки талісмана. Довго мандрував він, відвідав столиці всієї земної кулі, пробував на дягати сорочки королів, імператорів, принців, вельмож – усе марно. Тоді взявся він приміряти сорочки художників, воїнів та купців. Знов не те!
Довго поневірявся принц у марних пошуках щастя. Врешті-решт, зневірившись в успіху, повернувся до батькового палацу. Раптом побачив він землероба, який ішов у полі за плугом і весело виспівував… «Якщо ця людина нещаслива, то немає щастя на землі», – вирішив принц. Він підійшов до землероба: «Людино добра, чи щасливий ти?» – запитав. – «Так», – відповів той. – «Чи маєш ти якесь бажання?» – «Ні!» – «Ти не проміняв би свою долю на долю короля?» – «Ніколи!» – «Тоді продай мені свою сорочку». – «Сорочку? Та ж у мене її немає!»
Розділ XXV. Між вогнем і водою
Паганелеву оповідку сприйняли на ура. Йому аплодували. Втім кожен залишився при
