Діти капітана Гранта - Жюль Верн

поверсі, а спальня буде поверхом вище, – заявив Паганель. – Будинок доволі просторий, квартплата дешева, тож не варто церемонитись! Погляньте-но вище – он там люльки, наче уготовані нам самою природою. Нам тільки залишається як слід прив’язатися до них – і найкращі ліжка готові! Нам нічого остерігатися, однак для годиться можемо встановити варту. Нас семеро, тож такий загін здатен відбити безліч індіанців і навіть зграю диких звірів.

– Бракує лише зброї, – зауважив Том Остін.

– Мої револьвери при мені, – заявив Гленарван.

– І мої, – відгукнувся Роберт.

– А навіщо вони нам, якщо пан Паганель не знайде способу виготовити порох? – зауважив Том Остін.

– Це зайве, – відгукнувся Мак-Наббс, демонструючи сухісіньку порохівницю.

– Майоре, звідки вона у вас? – поцікавився Паганель.

– Це Талькавова порохівниця. Він подумав, що вона нам знадобиться, і, перш ніж кинутися на порятунок Тауки, віддав її мені.

– Який шляхетний і мужній індіанець! – вигукнув Гленарван.

– Так, якщо всі патагонці схожі на нього, то я вітаю Патагонію, – промовив Том Остін.

– Прошу не забувати про Тауку, – додав Паганель, – адже вона – невід’ємна частина патагонця. Я певен, що ми ще побачимо Талькава з Таукою.

– Як далеко ми перебуваємо від Атлантичного океану? – запитав майор.

– Щонайдалі за 40 миль, – відповів географ. – Наразі, друзі мої, оскільки кожен із нас може гаяти час на власний розсуд, з вашого дозволу, я полишаю вас. Піднімуся вгору, там виберу спостережний пункт і за допомогою підзорної труби оглядатиму білий світ. Доповідатиму регулярно.

І він зник за зеленою листяною завісою. Його ж супутники заходилися готуватись до ночівлі. Швидко впоравшись із цією нескладною роботою, вони знову зібралися навколо багаття.

Зав’язалася розмова, але не про становище мандрівників, із яким вони мусили миритися, а про долю капітана Гранта. Коли спаде вода, за три дні маленький загін знову опиниться на облавку «Дункана», але з ними не буде ані Гаррі Гранта, ані його двох матросів. Здавалося, після такої невдачі, марного переходу через Південну Америку, втрачені були будь-які надії знайти їх. Де ж їх тепер шукати? А як побиватимуться Гелена з Мері, почувши такі сумні новини!

– Бідолашна сестра! – промовив Роберт. – Для нас із нею все скінчено!

Вперше Гленарван не знайшов для хлопчика жодного утішного слова. На що ж іще сподіватися, адже експедиція прямувала точно за документом?

– А все ж тридцять сьома паралель не вигадана цифра, – сказав він. – Ця цифра не припущення, не здогадка, вона стосується місця аварії чи місця полонення Гаррі Гранта! Ми прочитали її, бачили у документі на власні очі.

– Все це так, сер, – відгукнувся Том Остін, – проте наші пошуки виявилися марними.

– Ось це мене й дратує! – вигукнув Гленарван.

– Ваше роздратування марне, – спокійно зауважив Мак-Наббс. – Саме тому, що у нас є неспростовна цифра, ми повинні до кінця вичерпати всі її вказівки.

– І що ви хочете цим сказати, – запитав Гленарван, – що, на вашу думку, слід зробити?

– Щось дуже просте і вельми логічне, дорогий Едуарде. Діставшись «Дункана», ми візьмемо курс на схід і, якщо знадобиться, плистимемо уздовж тридцять сьомої паралелі до відправного пункту.

– Невже ви припускаєте, що я про це не думав? – відповів Гленарван. – Так, звичайно! Сотні разів думав! Та які наші шанси на успіх? Покидаючи Американський континент, ми віддаляємося від того місця, що його нам вказав сам Гаррі Грант; віддаляємося від Патагонії, про яку чітко йдеться в документі.

– То ви хочете поновити пошуки в пампі, попри впевненість у тому що «Британія» не зазнала катастрофи біля берегів Тихого та Атлантичного океану? – запитав майор.

Гленарван промовчав.

– Попри те що в нас дуже мало шансів знайти Гаррі Гранта уздовж тридцять сьомої паралелі, все ж ми зобов’язані спробувати! – додав Мак-Наббс.

– Згоден, – відгукнувся Гленарван.

– А ви, друзі мої, – звернувся майор до моряків, – чи згодні ви зі мною?

– Цілком згодні, – відповів Том Остін.

Мюльреді й Вільсон схвально кивнули у відповідь.

– Вислухайте мене, друзі мої, – провадив далі Гленарван, – і ти, Роберте, послухай уважно, адже це дуже важливе питання. Я зобов’язався знайти капітана Гранта, і якщо буде потрібно, готовий присвятити пошукам усе своє життя. Вся Шотландія допоможе мені врятувати цю мужню людину. Нехай мізерний наш шанс на успіх, але ми повинні обігнути земну кулю вздовж тридцять сьомої паралелі, і я зроблю це. Та зараз нам слід вирішити інше питання: чи варто зовсім відмовитися від пошуків на Американському материку?

Ніхто не зважився відповісти на таке ультимативне питання.

– То що? – запитав Гленарван, переважно звертаючись до майора.

– Відповісти на ваше питання, дорогий Едуарде, – значить, узяти на себе велику відповідальність, – відповів Мак-Наббс. – На це потрібен час. Передовсім я маю знати, які саме країни перетинає тридцять сьома паралель південної широти.

– На це питання вам відповість Паганель, – промовив Гленарван.

– То запитаймо його.

Географ ховався у густому листі, тож Гленарвану довелося гукнути його:

– Паганелю! Паганелю!

– Я тут, – пролунав голос, наче з неба.

– Та де ж ви?

– На власній вежі.

– І що ви там робите?

– Оглядаю неозорий обрій.

– Може, зійдете з небес на хвильку?

– Ви потребуєте моєї допомоги?

– Так.

– Якої саме?

– Нам потрібно знати, через які країни проходить тридцять сьома паралель.

– Прошу, – відказав Паганель, – для цього мені не потрібно спускатися. Полишаючи Америку, тридцять сьома паралель південної широти перетинає Атлантичний океан.

– Чудово!

– Далі острови Трістан-да-Кунья.

– Гаразд!

– Проходить на два градуси південніше мису Доброї Надії.

– Потім?

– Перетинає Індійський океан.

– Затим?

– Зачіпає острови Сен-П’єр в Амстердамському архіпелазі.

– І?

– Перетинає Австралію повз провінцію Вікторія.

– Продовжуйте!

– І після Австралії…

На останній фразі запанувала тиша. Невже наш географ забув, де далі йде тридцять сьома паралель? Ні. Але на верхівці омбу пролунав несамовитий гучний крик. Усі аж сполотніли і здивовано перезирнулися. Невже сталося нове лихо? Невже впав бідолашний Паганель?

Вільсон і Мюльреді спохопилися, щоб кинутись на допомогу, як раптом показався довготелесий географ – Паганель злітав долі, марно прагнучи зачепитися бодай за якусь гілку. Ще хвилина, і він шубовснув би у клекотливі хвилі, та могутня майорова рука миттю схопила його.

– Дякую, Мак-Наббсе! – хекнув Паганель.

– Що з вами? – запитав майор. – Що сталося? Знову ваша неуважність?

– Так, – відповів Паганель, захлинаючись од хвилювання, – так, неуважність… цього разу просто виняткова…

– Та що з вами, нарешті?

– Ми помилялися! Ми продовжуємо помилятися! Ми весь час помиляємося!

– Що ви хочете цим сказати?

– Гленарване, майоре, Роберте, слухайте, друзі мої! Ми шукаємо капітана Гранта там, де його немає!

– Та ви марите! – вигукнув Гленарван.

– Аж ніяк! Ми справді шукаємо там, де його немає і де його взагалі ніколи не було! –