Діти капітана Гранта - Жюль Верн

Вода піднялась до рівня нижніх гілок дерева, тому видертися на нього було дуже легко. Талькав кинув коня, підсадив Роберта і першим виліз на дерево. Незабаром його дужі руки допомогли змученим плавцям влаштуватися в безпечному місці.

А Тауку тим часом швидко несло течією геть. Вона повертала до свого господаря розумну морду і, струшуючи довгою гривою, іржала, немов закликаючи його на допомогу.

– Ти кидаєш її напризволяще! – сказав Паганель Талькаву.

– Я?! – вигукнув індіанець.

Шубовснувши у бурхливі води, він випірнув за десять сажнів од дерева. Ще кілька хвилин – і його рука вже учепилася за гриву Тауки. Обидва – кінь і вершник – попливли за течією на північ.

Розділ XXIII. Пташиний спосіб життя

Дерево, завдяки якому нашим мандрівникам пощастило врятуватися, скидалося на горіх, та насправді це був омбу – самітник аргентинських рівнин. Воно мало величезний покарлючений стовбур і пронизувало землю не лише товстим корінням, а й могутніми пагонами, що надавало йому особливої стійкості. Саме тому воно і встояло під час жахливої негоди.

Омбу було заввишки 100 футів і могло покрити своєю тінню близько 60 туазів. Основою цього велета був стовбур завтовшки шість футів і три масивні гілки, що тягнуться від нього. Дві з них стриміли майже вертикально. Вони підтримували величезну крону листя, утворюючи із переплетеним гіллячям густий кошик. Третя гілка майже горизонтально простягалась над водним потоком, а її долішнє листя купалося у воді. Вона скидалася на мис зеленого острова, оточеного океаном. На цьому гіганті було доволі місця, а його розкішне листя давало вдосталь повітря і прохолоди. Споглядаючи незліченні гілки, які мало не сягають хмар, можна було подумати, що на цьому дереві й справді виріс ліс.

З появою людей на омбу зграї птахів сполохано злетіли на горішні гілки, криками протестуючи проти такого нахабного захоплення їхнього житла. Пернатих, які теж знайшли притулок на самотньому дереві, була неймовірна кількість: сотні чорних дроздів, шпаків, ізаків, ільгуерос, та найбільше – колібрі пікафлор із променистим оперенням. Коли колібрі здійнялися в повітря, то здавалося, ніби порив вітру зірвав з дерева всі квіти.

Ось такий барвистий прихисток трапився маленькому Гленарвановому загону. Юний Грант і спритний Вільсон, піднявшись на дерево, негайно ж видерлися на його верхівку. Крізь листяний зелений купол вони згори оглянули місцевість. Щойно утворений океан оточував їх зусібіч і не видно було йому кінця-краю. Жодне дерево не здіймалося над клекотливим водним простором – лише самотнє омбу здригалось під натиском хвиль, що вирували навколо нього. Ген-ген, на північ стрімким плином проносилися вирвані з корінням стовбури дерев, зламані гілки, солома з крівель зруйнованих ранчо, балки, зірвані водою з дахів естансій, трупи тварин і навіть родина ягуарів. Хижаки пливли на хиткому дереві, з гарчанням учепившись у свій утлий пліт. А далі Вільсону вдалося розгледіти ледве помітну темну цятку. То були Талькав і його вірна Таука.

– Талькаве! Друже Талькаве! – гукнув Роберт, простягаючи руку в напрямку мужнього патагонця.

– Він врятується, пане Роберте, – заспокоїв його Вільсон. – А зараз повернімось униз.

Через хвилину Роберт Грант і матрос, спустившись із «триповерхових» гілок, були вже на верхівці основного стовбура. Тут сиділи Гленарван, Паганель, майор, Остін і Мюльреді: хто верхи, хто вчепившись за гілки. Вільсон розповів про те, що бачив з верхівки омбу. Всі згодились із ним, що Талькав не загине, але не було впевненості в тому, хто кого врятує: Талькав Тауку чи Таука Талькава.

Поза сумнівом, Талькавові більше пощастило, аніж мандрівникам. Дерево то встоїть перед натиском води, однак приплив міг затопити його до верхівки, бо ж тепер ця частина рівнини перетворилася на глибоку улоговину. Насамперед Гленарван розпорядився зробити зарубки на стовбурі омбу, щоб стежити за рівнем води. Якийсь час вода не піднімалася, що вельми потішило мандрівників. Це могло означати, що повінь досягла піку.

– Що тепер будемо робити? – запитав Гленарван.

– Чорт забирай – звичайно вити гніздо! – весело відгукнувся Паганель.

– Вити гніздо? – вигукнув Роберт.

– Звичайно, мій хлопчику, оскільки ми не можемо жити як риби, то залишається вести пташиний спосіб життя.

– Гаразд, – погодився Гленарван, – а хто нас годуватиме?

– Я, – відповів майор.

Усі звернули погляди на Мак-Наббса.

Майор, усівшись на двох гілках, наче в кріслі, простягнув супутникам змоклі, проте туго набиті торби.

– Ви в своєму репертуарі, Мак-Наббсе! – вигукнув Гленарван. – Усе пам’ятаєте навіть тоді, коли дозволено про все забути!

– Оскільки вирішено було не тонути, то немає сенсу помирати з голоду, – відгукнувся майор.

– Якби не моя неуважність, я, звісно, також подумав би про їжу, – наївно бовкнув Паганель.

– А що в цих торбах? – поцікавився Том Остін.

– Їжа на два дні для сімох, – відповів Мак-Наббс.

– Чудово! – промовив Гленарван. – Сподіваюся, за добу вода помітно спаде.

– Або за цей час ми знайдемо спосіб дістатися суші, – додав Паганель.

– Отже, спершу поснідаємо, – заявив Гленарван.

– Спершу слід висушити одяг, – зауважив майор.

– А де ми візьмемо вогонь? – запитав Вільсон.

– Розведемо його, – відповів Паганель.

– Де?

– Тут, на верхівці стовбура, дідько забирай!

– А паливо?

– Сухе гілляччя, яке ми наламаємо на цьому ж дереві.

– Але як розпалити? – запитав Гленарван. – Наш трут перетворився на мокру губку.

– Пусте, – відповів Паганель. – Трохи сухого моху, лінза моєї підзорної труби, промінь сонця – і незабаром ми грітимемося біля чудового багаття. Ну, хто в ліс по дрова?

– Я! – вигукнув Роберт.

І в супроводі друга Вільсона хлопчик, немов кошеня, зник у гіллі.

А тимчасом Паганель назбирав сухого моху, уклав його на шар сирого листя в тому місці, де розходилися три грубі стовбурові гілки, потім вигвинтив із підзорної труби збільшувальне скло. Упіймавши сонячний промінь, – а зробити це було легко, бо саме яскраво променіло денне світило, – він легко запалив сухий мох. Вогнище на сирому листі було цілком безпечне.

Незабаром Вільсон і Роберт повернулися з оберемками хмизу, який одразу ж піднесли до палаючого моху. Аби прискорити процес розпалювання, Паганель удався до арабського способу: він розкарячив свої довжелезні ноги над вогнищем і, то нагинаючись, то випрямляючись, почав роздувати вогонь подолом свого пончо. Гілляччя спалахнуло, незабаром яскраве полум’я з тріскотом злетіло над імпровізованим багаттям. Спершу так-сяк обсушились, а потім поснідали. На омбу не було плодів, та, на щастя, дерево було всіяне пташиними гніздами, що забезпечувало гостей свіжісінькими яйцями; крім того, тут було чимало пернатих мешканців.

Оскільки ніхто не знав, скільки наші мандрівники ще пробудуть на дереві, слід було якнайзручніше розміститися.

– Кухня і їдальня у нас розташовані на нижньому