Паперова лялька - Тетяна Тиховська

до неї приїхав тато! І дарунки віз її дітям! Мала б спитати дозволу. Та Галя вже випатрала валізу і порозкладала речі на ліжко. Господи! Які ж вони були гарненькі: рожеві, блакитні, жовтенькі, біленькі… В цій обшарпаній кімнаті вони виглядали, як золоті самородки на купі шліху[31].

Зоя залишила Галю порсатися серед дарунків, а сама потягнула тата до кухні, аби спокійно погомоніти. Тато розповів, що Наташа одружилася і живе разом з ними. А Віталік поступив в політехнічний інститут. Він хотів, як і Зоя, навчатися на геолога, але факультет закрили: в такій кількості фахівці були не потрібні.

Зоя не стала жалітися татові на родичів. Він і сам був не сліпий, але вголос казав тільки про гарне: який відповідальний у Зої чоловік, який працьовитий, добрий; як опікується старенькими батьками.

Хоча батьки Миколи були значно молодші за тата. Тільки що життя їх не жалувало. А свекор ще й пив. Коли сіли снідати, запропонували самогону й гостю. Він, аби не образити різкою відмовою, сказав:

– Та я вже чаю попив…

Нічого більш кумедного в цій родині не чули: ото хіба причина відмовитися від чарки!

Тато поїхав, а на родину чекало горе: померла свекруха. Щось із кілька тижнів в неї наче болів живіт. А чи то був шлунок, що був підірваний ще з молодості, чи жіночі органи, що свекруха до смерті випалювала з них небажані вагітності – ніхто не знав. Вона й не жалілася ніколи. Полежить-полежить – та й підводиться поратися по господарству.

Як її не стало, сяк-так налагоджене господарство просто розвалилося. Якось вважалося, що всю хатню роботу свекрухи тепер має виконувати Зоя. Тобто, коли вона поверталася з роботи, всі чекали, доки вона наготує їжу; прибиралася тільки Зоя, іншим бруд не заважав; її дітей гляділи всі, тобто ніхто.

Якось Зоя повернулася з роботи і побачила сина, що сидів на підлозі на купі власних нечистот, з цікавістю занурював туди руки і мастив це добро собі на голову. В кімнаті з дорослих була тільки Галя. Зоя, стримуючи лють, похмуро спитала:

– Хто глядить дітей?

– Люська глядить. А що? Всрався? Та нічого, зараз же тепло…

Ото була, мабуть, остання крапля на терезах рішення, що визрівало вже давно: їхати звідсіля!

Зоя написала розпачливого листа татові і попрохала поспитати в Мінську щодо роботи.

Микола, як почув про таке рішення, мало не сторопів:

– Та куди ж ми поїдемо? Що ми там робитимемо?

– Миколо! Ти навіть не уявляєш, що існує інше життя – нормальне! Я не хочу, аби мої діти росли серед вошей та ведмедів!

– Та коли там ті ведмеді трапляються? Хіба що інколи… А як же родичі?!

– Та чому ж твоїх родичів повинна тягти саме я?! Дівчата вже повиростали, дід тільки пиячить і спить. Кого я маю тягти: Галю з Хамзою?!

– Та хлопці ще…

– Як знаєш! Я поїду – з тобою чи без тебе! З мене досить! Досить!!!

Миколі рішення давалося важко. Правда, в нього з’явилася надія, що все якось владнається, коли вони отримали невтішного листа: роботи для геолога і гірничого майстра в Мінську не було… Може, років через п’ять або ж десять, як почнуть будувати метро… Зоя вже не хотіла чекати жодного дня, то ж попросила тата написати в Кривий Ріг до тьоті Віри. Її чоловік тепер був неабияким цабе: головний інженер рудника.

Незабаром прийшла відповідь: в Кривому Розі найбагатше родовище залізної руди, фахівці конче потрібні, тож можна їхати.

І невдовзі потяг повіз всю Зоїну родину до Кривого Рогу.

5

З неба Кривий Ріг скидається на удава: там, де голова – центр міста, а далі – довге-довге звивисте тіло. Місто, що будувалося навкруги численних копалень, розтягнулося з півночі на південь аж на сто з гаком кілометрів! Зате завширшки було ледве кілометрів із тридцять. Протягом міста набудовано кілька шахт: Північна, Південна, Центральна. А ще була шахта Червона – в ній видобували руду з найбільшим вмістом заліза. Через те й колір руди був червоний, і все навкруги було червоне: будинки, горобці; влітку – дерева, взимку – сніг. Все було червоне.

Крізь все місто тягнулася одна довжелезна дорога. Їдеш степом-степом – трапився мікрорайон з будинками. І знову: степом-степом – до наступного заселеного шматочка.

Але, як далеко не їхати – то це було досить гарне місто.

Зоя з родиною оселилися в затишному районі. Поряд був заквітчаний сквер, парк – з дитячими атракціонами, з танцмайданчиком, з впорядкованим пляжем. Неподалік жила родина тьоті Віри – разом з бабусею. Вони стріли Зою дуже привітно, допомогли облаштуватися, сиділи з дітьми, доки вирішувалося питання з дитсадком.

Зоя наче оклигала від тяжкого