Паперова лялька - Тетяна Тиховська

Зоя не раз і не два згадувала слова лікарки. Коли згодом повернулася з немовлям додому, родичі не тільки не опікувались, аби Зоя зайвий раз чи поїла чи відпочила, а й взагалі забували про неї.

В родині не призвичаєні були їсти з окремих тарілок, та їх би і не вистачило на всіх. Мати виставляла горщик з їжею посередині столу. Спочатку їв батько – від пуза. А потім всі інші одночасно сьорбали ложками, хто скільки встигне.

Якось на вечерю свекруха наварила картоплю «в мундирі». Зоя забарилася – саме годувала немовля. Нагодувала, сіла їсти, а горщик був пустий. Хоча б хто відкинув одну-дві картоплини. Зоя взяла скибку хліба, посолила – ото й уся вечеря. Хліб пекли самі. Звісно, були хазяйки, в яких хліб вдавався такий смачний, пухкий, що за вуха не відтягнеш. А Миколина мати готувати геть не вміла. Хліб в неї вдавався глевкий, каша – грудочками, наполовину сира. Зоя подумки дивувалася: викормити стільки дітей і не навчитися готувати манну кашу! А де ж його було навчитися? Коли діти були малі, батьки чи не весь час рубали ліс. Готувати було ніколи, та й частенько ні з чого. Траплялося, з голоду їли мох. Яка там каша…

Через два місяці Зоя мала вийти на роботу. Ясла були тільки в районі, тож малу гляділи по черзі всі, хто був вдома. Це було таки краще, ніж відвозити дитину в інтернат. А ще Зоя відчула, що вагітна другою дитиною. Овва! Як піде такими темпами, то й у них буде десяток дітлахів.

З минулого досвіду вирішила не зволікати й встати на облік якомога раніше. Тож якось обрала день та й поїхала в район. Коли добулася до лікарні, зрозуміла, що там щось трапилося. У дворі, у приміщенні товклися люди, а дільничний, що тільки-но прибув, ще не встиг отямитися і повідганяти усіх від місця пригоди.

Зої також стало цікаво, що воно там скоїлося – і вона поза спинами увійшла до приміщення. В кабінеті дантиста на підлозі лежало два тіла. Один з них був Шмуля Рувельович – освічений, культурний, але мертвий. З перерізаною горлянкою. Другий мрець був Мишко. Зі скальпелем у серці. Що там вже між ними відбулося… Хто тепер скаже?

Зоя від переляку забула, чого приїхала. Вона позадкувала-позадкувала з лікарні і поспіхом повернулася до села. Про цю трагедію нікому нічого не розповіла. Але нишком зронила сльозу. За Мишком… Трошки він їй подобався, як правду казати.

Родовище, що там працювали Микола з Зоєю, було вже майже вичерпане. Тож Миколу перевели на більш перспективну ділянку – до Спаську. Там теж була копальня. Її було закладено ще минулого сторіччя, на день православного Спаса. І назва містечка звідтіля.

Зої вже трішки залишалося до наступних пологів – тож вона подумки раділа, що вони поїдуть в інше село і житимуть самі.

Кілька місяців вона посидить з обома дітьми, а там винаймуть якусь жінку за няньку – зарплатні б вистачило.

Микола поїхав перший, влаштувався. Їм надали хатку аж із двома кімнатами. Палац! Зоя вже планувала, де стоятиме одне дитяче ліжко, де друге…

Коли одного дня на порозі їх нової оселі з’явилися лантухи, валізи і вся численна Миколина рідня: свекор із свекрухою, Валя, Ніна, Сашко, Только… І Галя з Хамзою. Галя от-от мала народити.

Зоя з відчаю аж сторопіла. Ледь дочекавшись чоловіка з роботи, відтягнула його в другу кімнату і з пересердя мало не розридалася:

– Що це за новини?! Вони що – назавжди?!

– А що? Тобі ж легше буде – як народиш!

– А мене не треба було поспитати?

– А хіба ти не рада? Вони в листі писали мені щодо переїзду – я й погодився…

Микола аж ніяк не хитрував – він був певен, що ото жити разом має бути до вподоби і жінці.

У Зої геть зник настрій впорядковувати оселю. Та й важкувато було: якщо за першої вагітності вона майже до пологів ще легко ходила в поле за зразками, то за другої додалось стільки ваги, що Зоя ледь пересувалася. Припускали навіть, що буде двійня. У свекрухи народжувались декілька близнюків, тільки одразу помирали.

Трохи згодом Зоя народила сина – одного, зате справжнього велетня, більш як п’ять кілограмів вагою. Майже одночасно народила й Галя – дівчинку.

Галя й до того ані за холодну воду не бралася, а тепер в неї була відмовка: «В мене дитина». А що у Зої двоє дітей, і вона ще й працює – то якось забувалося.

Серед безрадісних буднів у Зої майнув щасливий просвіт: приїхав тато. Він нещодавно повернувся з відрядження в Угорщину. Там він накупляв силу силенну дитячих речей – Угорщина славилася дитячим трикотажем. Тато привіз величезну валізу, яку напхав тільки дитячими одежинками.

Коли він відчинив кришку, з Галі миттєво злетіла її звичайна дрімотна байдужість, і вона перша підбігла до валізи з радісними вигуками:

– Яка краса! Тут усім вистачить!

Зою трохи штрикнуло самолюбство: адже це