Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко

Уся ця сентиментальна маячня колись, мабуть, дуже сподобалася б Ірині. Можливо, ще і на початку всієї цієї історії. Бо свого першого листа нібито від імені тещі вона справді написала з метою востаннє спробувати реанімувати їхні стосунки, дати їм сильний поштовх, від якого вони або знову стануть бурхливими і справжніми, або розсипляться на порох. На жаль, сталося друге, і тепер уже було безглуздо намагатися пояснити йому свої тодішні міркування. Та він, мабуть, і не зрозуміє.

Тоді їй здавалося, що це така прикольна кафківська метафора – лист нізвідки з цілковито абсурдним судовим позовом, абсолютне звинувачення цілковито невинного, звинувачення за сам факт існування. Що Орест, тонкий знавець мистецтва, мав би відразу побачити і оцінити цю метафору й тут же збагнути, що це просто жарт. У своїй тодішній наївності навіть сподівалася, що він відразу ж здогадається, що листа написала вона, а також зрозуміє, що таким чином вона просто намагається привернути до себе його увагу.

Але він виявився настільки безпорадним і легковірним, що Ірина розгубилася. Повівся на цю школярську історію, ніби сільський пацан, якого наперсточники розводять біля вокзалу. Вона досі не розуміла, як адвокати, які брали у нього хабарі, могли повірити у реальність цих листів, адже вона писала все це навмання, називаючи довільні цифри кримінального кодексу, явно стібаючись, писала повну маячню. Імовірно, Орест звернувся до якихось шахраїв, які й близько ніколи не підходили до суду і займалися самим лише видурюванням хабарів у клієнтів. Він постраждав від власної ж віри у непохитність системи, у якій все вирішується хабарями, дзвінками потрібних людей, контактами і виставлянням «поляни» цим потрібним людям. І система справді спрацювала. Спрацювала настільки бездоганно, що змусила Ореста повірити в реальність неіснуючого судового позову.

Спершу Ірині було його шкода і вона таки збиралася розповісти про свій жарт, але що більше він розповідав, то чіткіше вона розуміла, що тепер, на цьому етапі, коли він уже вірить, що справу залагоджено, що він правильно використав усі свої численні зв’язки і показав себе перед колишньою коханкою як справжній чоловік, голова сім’ї, вождь стада чи хто там ще, тепер ця правда просто доб’є його. Й Ірина вирішила промовчати, подумки насолоджуючись грандіозністю власного жарту.

Усе вигадане нею від початку до кінця листування з тещею і судовими інстанціями було достойне екранізації. Особливо з фінальним монологом Ореста, який вона тепер слухала.

Виявилося, що він навіть не зробив спроби розшукати тещу і поговорити з нею. Ірина думала, що він зробить це насамперед, довідається, що теща не писала ніякого листа і розповість Ірині про дивну пригоду. І тоді вона в усьому зізнається, і вони нарешті поговорять відверто. Тоді вона ще сподівалася, що між ними можна щось налагодити. Але потім, коли вона побачила, наскільки легко йому брехати їй, то втратила надію, а потім і бажання щось налагоджувати.

Вона просто спостерігала, як він заглибився у залагоджування якихось паперів, бігав по адвокатах, міняв форму власності на будинок, і це, як усі паперові справи, затягло його і тривало досить довго. Він нервувався, був заклопотаний, тож навіть її зникнення сприйняв спершу як полегкість. Вирішив, що вона сама повернеться, а він за той час уже все владнає. Але такі справи зазвичай безкінечні. Виявилося, що папери у нього невпорядковані, батьків заповіт не достатньо чіткий, ще там якісь нюанси. Він так забігався, що аж через рік отямився і зауважив, що ніякого судового позову так і не надійшло.

Ірина познайомилася з Петром на одній із конференцій, де перекладала. Це було давно, ще тоді, коли вона сама їздила на конференції і синхронними перекладами з англійської заробляла стартовий капітал для власної агенції нотаріально завірених перекладів. Іноді їй навіть подобалося перекладати на таких конференціях, при цьому зав жди спрацьовував дивний механізм – переклад був тим плавнішим, чим менше вона замислювалася над окремими фразами, видаючи вже готові конструкції, які виробилися у неї з досвідом. Теми конференцій були різними, але академічний стиль доповідей дозволяв оперувати сталими мовними штампами, і поки вона так і робила, все йшло гладенько. Гірше ставало, коли Ірина відчувала натхнення донести до слухачів усі нюанси тексту. Тоді вона могла надовго замислитися, підшуковуючи найбільш вдалу фразу, подати кілька варіантів перекладу одного і того ж речення, навіть дати слухачам зрозуміти, що перекласти це практично неможливо. Але здебільшого замість оцінити її тонке мовне чуття замовники залишалися незадоволеними і більше не запрошували її. Людям подобалася штампована плинність мови, подобалося не заглиблюватися у нюанси значень, подобалося оперувати самими лише сухими фактами, а іноді й самими лише цифрами.

Найнуднішими були переклади ділових переговорів, хоча саме їх перекладати було найлегше, адже навіть різна тематика цих переговорів здебільшого не мала значення і йшлося лише про цінові домовленості. За такі переклади й платили найбільше.

Повертаючись додому після таких поїздок, або вечорами, у готельному барі, Ірина любила відтворювати у пам’яті окремі моменти розмови і прокручувати їх ще раз подумки, тепер уже досхочу бавлячись у пошук найбільш вдалих варіантів перекладу, а іноді й удосконалюючи оригінальні фрази мовців. Це давало їй найбільше задоволення від роботи.

Петро підійшов до неї в одному з таких готельних барів і зазирнув через плече.

– Складаєте словничок? – До цього питання, яке він, мабуть, вважав небанальним початком розмови, він додав одну з найбільш звабливих своїх посмішок.

– Я теж зав жди дивуюся, якими штампованими і примітивними словесними конструкціями здебільшого обходяться люди у своїх розмовах. – Він посміхнувся ще більш загадково і поставив перед Іриною ще один келих того ж вина, яке вона пила перед тим. – Особливо ділові люди. Вам, мабуть, страшенно нудно слухати безкінечні суперечки про те, хто платить штраф у разі затяжного розмитнення. А потім ще ділові обіди з анекдотами про блондинок.

– Та ні, не все так погано, – відповіла Ірина. – Усі люди різні. І ділові також. Часом буває навіть цікаво. А крім того, мені важливо працювати добре, цікаві речі я залишаю на вільний час.

З першого моменту цієї розмови Ірині було ясно, що в них із Петром буде роман. Він явно належав до того типу чоловіків, яким Ірина не вміла опиратися. Точніше, не вміла цього лише якась частина її психіки. Інша ж, навпаки, затято боронилася і наводила надзвичайно переконливі аргументи, які свідчили проти таких стосунків. Ірина знала, що ця друга половина її