Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
— Нола купувала той папір у канцелярській крамниці в Монберрі. Вона дуже любила його, завжди носила з собою, писала на ньому нотатки, записки. Він був наче її продовженням. Завжди мала декілька блоків про запас.
Ще в кутку стояв портативний «ремінґтон».
— То була її машинка? — запитав я.
— Моя. Але вона часто нею користувалася. Того літа, коли вона зникла, вона часто брала її. Казала, їй треба надрукувати важливі папери. Досить часто навіть з дому виносила. Я пропонував був її підвезти, але вона завжди відмовлялася. Йшла пішки, тягнучи за держак ту машинку.
— То в кімнаті відтоді нічого не змінилося?
— Усе було так само. Таку ж порожню кімнату я побачив, коли пішов її покликати. Вікно було — навстіжень, і штори колихалися від легенького вітру.
— Гадаєте, того вечора хтось пробрався до кімнати і забрав її силоміць?
— Хтозна. Я нічогісінько не чув. Та, як бачите, слідів боротьби нема.
— Поліція виявила коло неї торбинку. Всередині було викарбувано її ім’я.
— Так, мене навіть просили впізнати її. То був мій подарунок на день народження, коли їй виповнилося п’ятнадцять. Вона побачила цю торбинку в Монберрі, коли ми їздили туди разом. Досі пам’ятаю крамничку на головній вулиці. Наступного дня я туди повернувся і придбав її. Віддав лимареві, щоб той вирізьбив усередині Нолине ім’я.
Я спробував розвинути гіпотезу.
— Якщо це її торбинка, то вона взяла її з собою. Якщо вона взяла її з собою, то вона кудись ішла, правда ж? Пане Келлерґане, знаю, це нелегко собі уявити, та чи не думаєте ви, що Нола могла втекти з дому?
— Не знаю, пане Ґольдмане. В поліції вже запитували мене про це, — й тоді, тридцять років тому, і зараз, декілька днів тому. Та звідси нічого не пропало. Ні одягу, ні грошей, нічого. Погляньте, ось її скарбничка, на етажерці, вона повнісінька, — він узяв з горішньої полиці бляшанку з-під печива. — Погляньте, там сто двадцять доларів! Сто двадцять доларів! Чому вона лишила їх, якщо хотіла втекти? Поліція каже, в торбинці у неї була ця клята книжка. Це правда?
— Правда.
Ті самі запитання знай бродили в моїх мізках: чому Нола зникла, не взявши ні одягу, ні грошей? Чому вона взяла сам лише рукопис?
Платівка в гаражі зіграла останній трек, і панотець побіг туди, щоб поставити її спочатку. Мені не хотілося більше заважати йому; я попрощався й пішов, знявши мимохідь на камеру «гарлі-девідсон».
Повернувшись до Гусячої бухти, я подався на берег, щоб трохи побоксувати. На превеликий мій подив, незабаром там мене знайшов сержант Ґегаловуд. Він підійшов од будинку, та оскільки у вухах в мене були навушники, помітив я його лише тоді, коли він поплескав мене по плечу.
— Ви в хорошій формі, — сказав він, розглядаючи мій торс і витираючи об штани мокру від мого поту долоню.
— Стараюся, — відказав я й, діставши з кишені плеєр, вимкнув його.
— Міні-дисковий? — провадив він своїм неприємним тоном. — А чи знаєте, що «Еппл» здійснив революцію в світі, й музику в майже необмеженій кількості можна зберігати на портативному жорсткому диску, що зветься «ай-под»?
— Сержанте, я не слухаю музики.
— А що ж ви слухаєте, вправляючись у спорті?
— Не має значення. Скажіть ліпше, що привело вас сюди. Та ще й у неділю.
— Мені зателефонував колишній начальник аврорівської поліції Пратт і розповів про пожежу в п’ятницю ввечері. Він стривожений і, мушу визнати, не безпідставно: я теж не люблю, коли все так обертається.
— Ви хочете сказати, що тривожитеся за мою безпеку?
— Та ні. Просто не хочу, щоб усе пішло шкереберть. Усі знають, що злочини проти дітей страшенно збурюють людей. Можу запевнити вас: щоразу як про вбиту дівчину розповідають у телевізорі, натовпи цілком цивілізованих батьків ладні відірвати Квебертові яйця.
— Та воно так, але ж тут погрожують мені.
— Тим-то я й приїхав. Чому ви не сказали, що отримали анонімного листа?
— Бо ви мене витурили з кабінету.
— Еге ж, це таки правда.
— Вип’єте пива, сержанте?
Трохи повагавшись, він погодився. Ми пішли до хати, я приніс дві пляшки, і ми випили їх на терасі. Я розповів, як напередодні ввечері повертався з Ґранд-біч і натрапив на палія.
— Не можу його змалювати. Він був у масці. Я бачив лише силует. І знову ті самі слова: «Ґольдмане, повертайся додому». Вже втретє.
— Еге ж, Пратт казав мені. Хто знає, що ви провадите власне розслідування?
— Та всі. Тобто я весь час розпитую всіх, кого бачу. Будь-кого. Як гадаєте, є хтось, хто не хоче, щоб я копирсався в цій історії?
— Хтось не хоче, щоб ви докопалися до правди про Нолу. То як, до речі, ваше розслідування?
— Моє розслідування? Тепер воно вас цікавить?
— Можливо. Скажу ось що: відколи вам почали погрожувати, щоб заткнути рота, ваші акції добряче підскочили.
— Я розмовляв із отцем Келлерґаном. Хороший дідусь. Він показав мені Нолину кімнату. Ви її теж бачили, гадаю…
— Так.
— Якщо то була втеча, як ви поясните, що вона нічого з собою не взяла? Ні одягу, ні грошей, анічогісінько.
— А то не втеча була, — відказав Ґегаловуд.
— А якщо це викрадення, то чому нема слідів сутички? І чому вона взяла ту торбу з рукописом?
— Вона могла знати вбивцю, оце й усе. Може, навіть у неї зв’язок із ним був. Йому достатньо було просто підійти до вікна, — може, часом так і робив, — і попросити її піти з ним. Може, просто погуляти трохи.
— Ви маєте на увазі Гаррі.
— Так.
— І що далі? Вона бере той рукопис і вилазить у вікно?
— А хто вам сказав, що вона взяла з собою той рукопис? Хто вам сказав, що вона бодай раз тримала той рукопис у руках? Це Квебертові слова, це він так пояснює, як його рукопис опинився поруч із Нолиним трупом.
Якусь мить я хотів було розповісти про те, що знав про Гаррі з Нолою: що вони мали зустрітися в мотелі «Морський берег» і тікати. Та вирішив промовчати, щоб не нашкодити Гаррі. Лише запитав:
— Яка ж ваша гіпотеза?
— Квеберт убив дівчину і
