Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
— Що ви робили того дня в гаражі?
— Лагодив мотоцикл. Отой «гарлі», що ви його бачили.
— Чудова машина.
— Дякую. Я саме притягнув його від одного автомеханіка з Монберрі. Він казав, що більше з нього нíчого витиснути, і віддав мені за символічні п’ять доларів. Ось що я робив, коли пропала моя донька, — колупався в цьому клятому мотоциклі.
— Ви сам живете?
— Так. Дружина давно померла…
Він підвівся й приніс альбом зі світлинами. Показав мені Нолу в дитинстві та свою дружину, Луїзу. Вигляд у них був щасливий. Я здивувався, як легко він мені довірився, адже я був геть незнайома йому людина. Гадаю, йому просто хотілося поринути у спогади про доньку. Він розповів, що вони перебралися до Аврори восени 1969 року, з Джексона, штат Алабама. Попри те, що тамтешнє братство розцвітало, поклик моря виявився дужчий: громада Аврори шукала нового священика, і він погодився. Головною причиною переїзду до Нью-Гемпширу стало бажання знайти спокійне місце для Ноли. Країна тоді нуртувала: політичні чвари, сеґреґація, війна у В’єтнамі. Після подій 1967 року — расових бунтів у Сан-Квентіні[9], масових заворушень в чорних кварталах Ньюарка та Детройта, — вони стали шукати притулку, надійно захищеного від усієї цієї ворохобні. І коли їхнє маленьке авто, натужно пахкаючи двигуном під тягарем фургончика, доплуганилося до великих, зарослих лататтям озер Монберрі й стало спускатися до Аврори, вдалині з’явилося красиве спокійне містечко, і Девід Келлерґан привітав себе з вдалим вибором. Чи міг він уявити, що саме тут за шість років зникне його дочка?
— Я проїздив повз вашу колишню парафію, — сказав я. — Там зараз «МакДональдс».
— Весь світ потроху перетворюється на «МакДональдс», пане Ґольдмане.
— А що сталося з парафією?
— Кілька років усе було добре. А потім пропала моя Нола, і все змінилося. Радше змінилося одне: я перестав вірити в Бога. Якби Бог справді існував, діти не пропадали б. Я почав поводитися не по-пасторському, та ніхто не зважувався витурити мене. Потроху громада розпалася. П’ятнадцять років тому аврорівська парафія з фінансових причин об’єдналася з парафією в Монберрі. Церковний будинок вони продали. Тепер віряни в неділю їдуть до Монберрі. Після зникнення Ноли я так і не зміг повернутися до своїх обов’язків, хоч офіційно звільнився тільки шість років тому. Парафія й надалі мене утримує. І дім віддали за копійки.
Потім Девід Келлерґан розповів, як щасливо і безтурботно жили вони в Аврорі. За його словами, то були найкращі роки його життя. Він згадував, як літніми вечорами дозволяв Нолі пізніше лягати спати й вона сиділа під маркізою і читала; йому хотілося, щоб літо ніколи не закінчувалося. Ще він розповів, що донька відкладала гроші, які по суботах заробляла в «Кларксі»: казала, що поїде на них у Каліфорнію і стане акторкою. А він так пишався, коли приходив до «Кларксу» і чув, як її хвалять клієнти, як нею задоволена пані Квінн. Ще довго після її зникнення питав себе: а що як вона подалася до тієї Каліфорнії.
— Чому «подалася»? — запитав я. — Ви хочете сказати, втекла?
— Втекла? А чого б це їй було тікати? — обурився він.
— А Гаррі Квеберт? Ви добре його знали?
— Ні. Заледве знайомі. Кілька разів бачив.
— Заледве знайомі? — здивувавсь я. — Таж ви тридцять років живете в одному місті!
— Я не всіх тут знаю, пане Ґольдмане. Та й живу, бачте, відлюдником. Невже все це правда? Про Гаррі Квеберта і Нолу? І невже він написав цю книжку для неї? Що означає ця книжка, пане Ґольдмане?
— Буду з вами відвертий: гадаю, ваша донька кохала Гаррі, та ще й взаємно. В книжці йдеться про неможливе кохання поміж двома, які належать до різних суспільних класів.
— Я знаю! — вигукнув він. — Я знаю! То що ж, виходить, Квеберт, щоб додати собі ваги, замінив «збочення» на «суспільні класи» і продав мільйони примірників свого роману? Книжки, що оповідає непристойні історії про мою доньку, про мою маленьку Нолу, і цю книжку вся Америка читала і вихваляла тридцять років!
Отець Келлерґан спалахнув; останні слова він промовив з такою люттю, що я ніяк її не сподівався від цього кволого на вигляд чоловічка. Десь зо хвилину він мовчки ходив туди-сюди кімнатою, наче намагаючись втамувати гнів. На задньому плані так само ревіла музика. Я сказав:
— Гаррі Квеберт не вбивав Нолу.
— Чому ви такий упевнений?
— Ніколи нічого не можна бути певним, пане Келлерґане. Тим-то й життя таке складне.
Він скривився.
— Що ви хочете довідатися, пане Ґольдмане? Якщо ви тут, то у вас є до мене запитання, так?
— Я намагаюся збагнути, що могло статися. Того вечора, коли пропала ваша донька, ви нічого не чули?
— Нічогісінько.
— Хтось із сусідів тоді казав, що чув галас.
— Галас? Не було ніякого галасу. В цьому домі ніколи ніхто не галасував. Та й нащо галасувати? Того дня пообідді я працював у гаражі. Коли вибило восьму, я почав готувати вечерю. Пішов гукнути, щоб Нола допомогла мені, та в кімнаті її не було. Спершу я подумав, що вона, либонь, пішла трохи прогулятися, хоч такої звички в неї не було. Я трохи зачекав, але потім захвилювався і вирішив обійти квартал. Не встиг пройти і сотні метрів, як натрапив на цілу юрму: збіглися всі сусіди, казали, що в Сайд-Кріку бачили закривавлену молоду жінку, що з усього округу з’їжджаються поліційні авто і все оточують. Я кинувся в перший-ліпший дім, щоб зателефонувати до поліції, сказати, що то може бути Нола… Її кімната була на першому поверсі, пане Ґольдмане. Тридцять із гаком років питав я себе, що сталося з моєю донею. Казав собі, що якби в мене були ще діти, я відправляв би їх спати на горище. Та інших дітей у мене немає.
— Того літа, коли вона зникла, ви не помічали нічого дивного в її поведінці?
— Ні. Тепер уже хто його знає. Не думаю. Я сам собі часто ставлю це запитання і не можу відповісти на нього.
Проте він таки згадав, що того літа, на самому початку вакацій, Нола часом здавалася дуже засмученою, та він пов’язував це з особливостями перехідного віку. Потім