Мій любий попутник - Інна Земець

– Вже поговорили? – запитав я, підійшов впритул до її спини і обійняв за талію.

– Так, - Дара обережно вислизнула з моїх рук і відступила. – Я викликаю таксі.

– Не треба, - я розмовляв з її спиною. – Лишайся.

– Не можу.

– Хіба що не хочеш, - я знову підійшов ближче і торкнувся волосся. – Тобі так необхідно повертатись?

– Сьогодні - так. Вадим, тепер трохи часу на адаптацію потрібно мені.

Я через плече бачив, як вона відкриває додаток таксі і закладає маршрут. На годиннику була двадцять друга десять і поки вона не відправила замовлення, я перехопив її руку.

– Дара, нема жодних шансів, що ти встигнеш повернутись до комендантської.

– Байдуже, заплачу подвійний тариф і штраф.

Я не міг відступитись - не цього разу, не можу більше без неї, сам багато раз втекти намагався, а тепер ні собі ні їй того не дозволю.

– Тобі вкрай необхідно сьогодні бути вдома? Щось дуже важливе?

– Ні, але…

Я розвернув її обличчям до себе.

– Тоді проблеми не має. В цьому будинку достатньо простору для двох.

Вона все ще дивилась повз мене і я обережно взяв її за другу руку.

  – Я підготую тобі кімнату, добре?