He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро

Родні кивав, і мені здалося, що в кутиках його усмішки зачаїлась дещиця знущання.

— Звичайно, — докинув він, — може виявитись, що в тебе врешті-решт повно однакових листівок, але ти можеш щось на них домалювати. Типу — зробити особистими.

Ветерани стояли тепер посеред тротуару і спостерігали, як ми сприймемо виклик, поки їх проминали люди з візочками. Я бачила, що Рут лютує, але без допомоги Родні вона не могла зробити те, що хотіла.

Тож ми пішли до «Вулворта», і я негайно відчула себе краще. Навіть тепер я люблю такі місця: величезні крамниці з багатьма стелажами, на яких лежать яскраві пластикові іграшки, вітальні листівки, купи косметики, де є, можливо, навіть фотобудка. Сьогодні, якщо я потрапляю до міста і повинна якось змарнувати час, я йду в таку крамницю — там можна тинятися і насолоджуватись, нічого не купуючи, і асистенти нічого не мають проти.

Отож ми ввійшли туди і за довгий час розійшлися різними рядами. Родні залишився біля входу, поруч зі стелажем із листівками, а трохи далі, під великим постером якоїсь поп-групи, я помітила Томмі, який перебирав аудіокасети. Хвилин за десять, коли я дійшла майже до протилежного кінця приміщення, мені здалося, наче я почула голос Рут, тож я рушила в тому напрямку. Я вже повернула в ряд — з м’якими іграшками і великими головоломками в коробках — і аж тоді усвідомила, що в його кінці стоять Рут і Кріссі, про щось розмовляючи. Я не знала, як учинити: не хотілось втручатись, але настав час іти геть, тож я не хотіла знову розвертатись і йти собі. І я просто зупинилась, вдаючи, що роздивляюсь головоломки, і чекаючи, поки вони мене зауважать.

І ось тоді я зрозуміла, що вони знову розмовляють про ті чутки. Стишивши голос, Кріссі казала:

— Але я вражена, як за весь час, що ти там провела, ти не думала, як це можна зробити. Типу — до кого з цим іти, все таке.

— Ти не розумієш, — відповідала Рут. — Якби ти була з Гейлшема, ти б це вловлювала. Нам це ніколи не видавалось чимось цікавим. Мабуть, це тому, що ми завжди знали: якщо захочемо довідатись, то просто треба повідомити до Гейлшема…

Рут помітила мене і замовкла. Коли я поклала головоломку і повернулась до них, обидві дивилися на мене розлючено. Водночас я мала відчуття, ніби впіймала їх на чомусь забороненому, тож вони присоромлено відступили одна від одної.

— Нам уже час іти, — сказала я, вдаючи, ніби нічого не чула.

Але Рут не обдуриш. Коли вони проходили повз мене, вона зиркнула на мене просто-таки вбивчо.

Тож коли ми знову вирушили слідом за Родні в пошуках офісу, де минулого місяця він бачив «імовірне я» Рут, атмосфера між нами була ще гірша, ніж доти. Не допомагало й те, що Родні постійно вів нас неправильними вулицями. Щонайменше чотири рази він впевнено вів нас убік від Гай-Стрит, і дуже швидко будь-які крамниці й офіси геть зникали, тож ми були змушені повертатись. Невдовзі Родні прийняв захисну позу і, здавалось, готовий був скласти руки. Але якраз тоді ми його знайшли.

Ми знову розвернулись і рухались у напрямку Гай-Стрит, коли Родні несподівано зупинився. Він мовчки вказав на офіс із протилежного боку вулиці.

З усією певністю, то був таки він. Не зовсім такий, як реклама в журналі, який ми знайшли на землі того дня, але й не повністю інакший. Фасад на рівні вулиці виявився повністю скляним, тож кожен міг бачити, що діється всередині: там був відкритий простір з десятком столів, розташованих у формі неправильної літери Г. Були там і пальми у вазонах, і лискучі автомати, і рухомі настільні лампи. Між столами рухалися люди, дехто з них перехилявся через перегородку, жартуючи і базікаючи, інші — з’їхавшись докупи на кріслах із коліщатками, пили каву і їли сандвічі.

— Погляньте, — сказав Томмі. — У них тепер перерва на ланч, а вони нікуди не йдуть. І я їх не звинувачую.

Ми продовжували спостерігати за цим розкішним, затишним, самодостатнім світом. Я зиркнула на Рут і зауважила, що її очі тривожно бігають по обличчях за склом.

— Ну, Роде, — мовила Кріссі. — То хто з них «імовірне я»?

Вона промовила це мало не з сарказмом, ніби не сумнівалась, що вся ця історія — помилка Родні. Але Родні тихо відповів, а голос його тремтів від захоплення:

— Отам. У тому кутку. В синьому одязі. Оця, розмовляє з великою жінкою в червоному.

Це не було чимось очевидним, однак що довше ми дивились, то більше ми визнавали: щось у цьому було. Жінка мала приблизно п’ятдесят років, вона досі мала непогану фігуру. В неї було темніше, ніж у Рут, волосся — хоча, можливо, вона його фарбувала, — зав’язане в простий кінський хвіст, як зазвичай робила Рут. Вона сміялася з чогось, що казала жінка в червоному одязі, і її обличчя — особливо коли вона припинила сміятись і струснула головою — мало невловну спільність з Рут.

Ми всі дивились на неї, не кажучи й слова. А тоді усвідомили, що не помічали іншої частини офісу — кілька працівниць звідти звернули на нас увагу. Одна підняла руку і змахнула нею якось непевно. Це порушило чари, і ми кинулись навтьоки, панічно захлинаючись сміхом.

Ми зупинилися в кінці вулиці, збуджено говорячи в один голос. Всі, за винятком Рут, яка мовчала. Складно було зрозуміти вираз її обличчя: вона точно не була розчарована, але й радісною її не можна було назвати. Вона злегка усміхалась — так, як могла б усміхатись мама у звичайній сім’ї, розмірковуючи, поки діти стрибають навколо неї і верещать, і просять сказати: так, їм можна те, чого вони хочуть. Отож кожен із нас вивалював свою думку, і я раділа, що чесно могла сказати, в один голос із рештою, що жінка, яку ми бачили, цілком може бути саме тією. Насправді кожен із нас відчував полегшення: не усвідомлюючи цього повністю, ми готувалися до розчарування. Але тепер ми могли повернутись до Котеджів, Рут могла збадьоритись завдяки побаченому, а ми її щиро підтримали б. Офісне життя тієї жінки видавалося дуже близьким до того, яке часто описувала Рут. Незалежно від того, що відбувалось між нами того дня,