He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро
Уявіть собі, ніхто в цих розмовах не заходив надто далеко. Не пам’ятаю, щоб хтось стверджував, що стане кінозіркою чи кимось таким. Переважно всі казали, що стануть поштарями або працюватимуть на фермі. Багато учнів хотіло стати водіями одного чи другого типу, і часто, коли розмова повертала сюди, дехто з ветеранів починав порівнювати конкретні живописні шляхи, якими вони подорожували, улюблені придорожні кафе, складні роз’їзди тощо. Сьогодні, звісно, багатьох із них я переговорила б на ці теми. Але тоді я переважно слухала, не вимовляючи і слова, впиваючись їхньою розмовою. Іноді, якщо було пізно, я заплющувала очі, спершись об бильце дивана — або об хлопця, якщо це діялось під час однієї з коротких фаз, коли я офіційно була «з кимось»; я виринала й западала в дрімоту, дозволяючи образам доріг пропливати в моїй уяві.
У кожному разі, повертаючись до основної думки, коли заходили такі розмови, саме Рут найчастіше заходила далі, ніж будь-хто інший, особливо коли поблизу були ветерани. Про офіси вона говорила ще з самого початку зими, але по-справжньому ця ідея набрала життєздатності, перетворившись на її «майбутнє мрії», того ранку, коли ми з нею пішли до села.
Це діялось під час нестерпно холодного періоду, коли наші квадратні газові обігрівачі створювали проблеми. Ми довго й нудно намагались їх розпалити, марно клацали вимикачами і дедалі дужче западали в зневіру, змушені покидати кімнати, які так і не вдавалося обігріти. Кефферс відмовлявся мати з цим справу, стверджував, що це не належить до його обов’язків, хоча врешті, коли стало по-справжньому холодно, він простягнув нам конверт із грошима і назву якогось пального, яке нам слід було купити. Тож ми з Рут зголосились піти до села, щоб його роздобути, і тому того морозяного ранку опинились на стежці. Ми дійшли до місця, де з обох боків здіймались високі живоплоти, а земля була вкрита замерзлим коров’ячим лайном, коли це Рут несподівано зупинилась кілька кроків позаду мене.
Я не відразу зрозуміла це, але врешті повернулась до неї. Вона хукала собі на пальці і дивилась додолу, захоплена чимось, що лежало біля її ніг. Я подумала, що це, можливо, якесь бідолашне створіння, яке загинуло від морозу, але наблизившись, побачила кольоровий журнал — не такий, як «журнали Стіва», а яскраве і веселе видання, які безкоштовно додають до газет. Він лежав, розкритий на розвороті з рекламою, і хоч папір намок, а в кутику застигло болото, ти міг усе нормально розгледіти. Реклама зображала прекрасний сучасний офіс відкритого планування, в якому працювало троє або четверо людей — вони начебто жартували одне з одним. Саме місце було осяйне, і люди в ньому теж були осяйні. Рут дивилась на зображення, а коли зауважила мене поруч, сказала:
— Оце було б відповідне місце для праці.
Тоді вона спохопилася — може, навіть розізлилась, що я її на такому впіймала — і рушила далі в набагато швидшому темпі, ніж доти.
Але вже за кілька вечорів, коли кілька з нас сиділо навколо каміна на фермі, Рут почала розповідати про ідеальний офіс, де вона хотіла б працювати, і я негайно його впізнала. Вона описала всі деталі — рослини, лискуче устаткування, крісла з механізмами обертання й коліщатками — і це було так яскраво, що вона говорила так і говорила, і ніхто її не перебивав. Я пильно придивлялася до неї, але їй, здавалось, не спадало на думку, що я можу здогадатись — можливо, вона й сама забула, звідкіля походив той образ. Вона почала навіть розповідати, що працівники її офісу будуть «людьми динамічного, енергійного типу», а я чітко пам’ятала, що ці слова були написані великими літерами згори над зображенням: «Ви — людина динамічного, енергійного типу?» — щось у цьому стилі. Звичайно, я нічого не сказала. Насправді, слухаючи її, я навіть почала думати, що, може, все це було здійсненне: може, одного дня ми змогли б переїхати до такого місця і далі бути всі разом.
Кріссі й Родні теж були того вечора, звісно, присутні — слухали, вбираючи кожне слово. А тоді, багато днів поспіль, Кріссі намагалась підштовхнути Рут, щоб та знову щось розповіла на цю тему. Вони сиділи в кутку кімнати, а я проходила повз і чула, як Кріссі запитувала:
— Ти впевнена, що ви не остогиднете одне одному, якщо будете працювати всі разом у такому місці? — вона страшенно хотіла, щоб Рут знову завела свою розповідь.
Особливість Кріссі була в тому (і це стосувалося багатьох ветеранів), що, незважаючи на її ледь покровительську манеру щодо нас з миті нашого приїзду, вона трепетала з приводу Гейлшема. Я далеко не відразу це зрозуміла. Візьмімо ситуацію з офісом Рут: сама Кріссі ніколи б не говорила про те, щоб працювати в будь-якому офісі, вже не кажучи про такий офіс. Але оскільки Рут походила з Гейлшема, ця ідея якимось чином могла начебто втілитись у реальність. Ось як Кріссі це бачила, і, гадаю, Рут час від часу докидала кілька слів, щоб підтримати уявлення, мовляв — авжеж, у певний таємничий спосіб щодо нас, учнів Гейлшема, застосовувались окремі правила. Мені ніколи не доводилось чути, щоб Рут брехала ветеранам. Вона радше не заперечувала певних речей, натякаючи на інші. Траплялись випадки, коли я могла конкретно її підставити. Але незважаючи на те, що іноді Рут видавалась зніченою, коли посеред котроїсь зі своїх історій перехоплювала мій погляд, вона все ж мала певність, що я її не видам. І, звісно, я цього не зробила.
Такі були обставини, в яких Кріссі й Родні повідомили, начебто бачили «ймовірне я» Рут, і тепер вам, сподіваюсь, зрозуміло, чому я намагалась зберігати обачність. Мені не дуже хотілось, щоб Рут їхала з ними до
