He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро
— Рут, — голос Родні звучав рівно, в ньому чулося застереження, — забудьмо про все і відвідаймо Мартіна. Він сьогодні вільний. Він тобі сподобається, він дуже смішний.
Кріссі обвила Рут рукою.
— Ну ж бо, Рут. Послухаймо Родні.
Рут звелася, і Родні почав іти.
— Ну, ви можете йти, — тихо сказала я. — Я не піду.
Рут обернулась і уважно на мене поглянула.
— Ну, а з тобою що? А ти чого розкисла?
— Я не розкисла. Просто іноді ти говориш маячню, Рут.
— Ви тільки погляньте, вона засмутилась. Бідна Кеті. Їй не подобається, коли говорять прямо.
— Це тут ні до чого. Я не хочу йти до опікуна. Нам не можна, і я не знайома з цим хлопцем.
Рут стенула плечима і обмінялась поглядами з Кріссі.
— Ну, — сказала вона, — нам не обов’язково всюди ходити разом. Якщо маленька міс не хоче до нас приєднатись, то й не мусить. Нехай побуде собі сама.
Тоді вона схилилася до Кріссі і театрально прошепотіла:
— Це найкращий спосіб, коли Кеті не в настрої. Треба дати їй спокій, і вона відійде.
— Будь біля машини о четвертій, — сказав мені Родні. — Інакше тобі доведеться їхати автостопом.
Він засміявся.
— Припини, Кеті, не дуйся. Іди з нами.
— Ні. Ви собі йдіть. Мені не хочеться.
Родні стенув плечима і знову рушив уперед. Рут і Кріссі пішли за ним слідом, але Томмі не поворухнувся. Тільки коли Рут поглянула на нього, він сказав:
— Я залишуся з Кет. Якщо ми розділяємось, то я залишуся із Кет.
Рут зміряла його розлюченим поглядом, тоді відвернулась і пішла. Кріссі й Родні зніяковіло зиркнули на Томмі, а тоді також рушили геть.
Розділ п'ятнадцятий
Ми з Томмі перехилились через перила і дивилися на вид, аж доки решта друзів не зникли з нашого поля зору.
— Це просто так кажуть, — нарешті мовив він. А тоді, за якусь мить:
— Так кажуть, коли хочуть себе пожаліти. Це просто слова. Вихователі ніколи такого нам не говорили.
Я почала йти — у протилежному напрямку від того, куди пішли інші, — а Томмі йшов поруч.
— Не варто через це засмучуватись, — продовжував говорити він. — Рут тепер постійно щось таке робить. Їй просто треба було випустити пару. В кожному разі, ми ж сказали їй: навіть якщо це правда, навіть якщо це правда бодай на краплю, не розумію, що це змінює. Наші моделі, те, якими вони є — все це не має нічого спільного з нами. Воно не варте того, щоб засмучуватись.
— Добре, — сказала я і легенько штовхнула його плечем. — Добре, добре.
Я мала враження, що ми йдемо до центру міста, хоча певності не було. Я намагалась придумати, як змінити тему, коли Томмі зробив це перший:
— Знаєш, коли ми були у «Вулворті»… Коли ти там блукала в кінці крамниці з іншими… Я намагався дещо розшукати. Знайти дещо для тебе.
— Подарунок? — я поглянула на нього здивовано. — Не впевнена, що Рут це схвалить. Хіба що для неї у тебе є подарунок більшого розміру.
— Типу подарунок. Але мені не вдалося нічого знайти. Я не хотів тобі казати, але тепер у мене з’явилася ще одна можливість. Тільки тобі доведеться допомогти мені. Я не дуже вмію ходити по крамницях.
— Томмі, про що це ти? Ти хочеш зробити мені подарунок, але треба, щоб я допомогла тобі його вибрати…
— Ні, я знаю, що саме це має бути. Тільки… — він засміявся і знизав плечима. — Ну, я можу тобі розповісти. У тій крамниці, де ми були, на полицях лежить повно касет і платівок. І я шукав таку саму касету, яку ти загубила колись. Пам’ятаєш, Кет? Тільки я не можу пригадати, що саме це було.
— Мою касету? Я не знала, що тобі взагалі про неї відомо, Томмі.
— Так. Рут залучила людей до пошуків. Казала, що ти дуже засмутилась через втрату. І я намагався її знайти. Тоді я не розповідав тобі, але я справді дуже старався. Думав, можуть бути такі місця, в яких я можу пошукати, а ти не можеш. Наприклад, у будиночках хлопців. Пам’ятаю, шукав сто років, але так і не знайшов.
Я поглянула на нього і відчула, як мій зіпсований настрій змінюється.
— Я не знала цього, Томмі. Це страшенно гарно.
— Ну, це не надто мені допомогло. Але я справді дуже хотів її знайти. І коли врешті почало ставати зрозуміло, що я навряд чи знайду її, я просто пообіцяв собі: колись я поїду до Норфолка і знайду там касету для Кет.
— Загублений куточок Англії, — мовила я, роззираючись. — І ось ми тут!
Томмі також роззирнувся, і ми зупинились. Ми стояли посеред бічної вулички, хоча й не такої вузької, як та, на якій була розташована галерея. Якусь мить ми театрально роззирались навкруги, а тоді загиготіли.
— То це була не така вже й тупа ідея, — сказав Томмі. — У «Вулворті» було повно касет, тож я подумав, що вони мусять мати і твою. Але, здається, не мають.
— Тобі здається? Ох, Томмі, ти хочеш сказати, що навіть не шукав як слід!
— Шукав, Кет. Просто я… ну, це дуже бісить, але я не міг пригадати її назви. Поки ми були в Гейлшемі, я мав справу переважно з колекціями хлопців, тому тепер і не можу згадати. Якась Джулі Бриджес чи якось так…
— Джуді Бріджвотер. «Пісні в темряві».
Томмі урочисто похитав головою.
— У них цього точно немає.
Я засміялась і штовхнула його. Він мав збентежений вигляд, тож я сказала:
— Томмі, у «Вулворті» такого не може бути. У них тільки найновіші хіти. Джуді Бріджвотер існувала сто років тому. Її просто продавали на одному з Розпродажів. Цієї касети не може бути у «Вулворті», дурню!
— Ну, я ж сказав, що нічого про це не знаю. Просто в них було так багато касет…
— Трохи є, Томмі. Але не зважай. Це була така гарна ідея. Я дуже зворушена. Це була прекрасна
