Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Людка теж трохи засумнівалася. Вона згадала Бронину реакцію, коли сповістила, що Льонька ходить до неї ночами, та ніби й обурилася, ніби й сказала; «Що ти мелеш?», але якось нещиро, ухильно, зразу обірвала їхню балачку і гордо пішла геть. Людка мала природні дані слідчого, мислила тверезо й чітко і зметикувала; щось тут пащекухи наплутали. Вона й справді гостя у Бронинім дворі бачила, той і справді сидів на лавочці й курив, але чи то напевно був Льонька, Людка твердо сказати не могла. Напевне могла Людка сказати, що то була особа чоловічої статі, що та особа курила. Отже, розважно зміркувала Людка, єдине, що зв’язувало цю історію з Льонькою, - це те, що і він був особою чоловічої статі й так само курив. Цього, метикувала слідчим розумом Людка, звісно замало, аби напевно звинуватити саме Льоньку.

- Невже ця хвойда й інших до себе надить? - спитала задумливо Людка.

Людка й сама була дівою, хоч зовсім ще не старою, і це припущення її по-жіночому ображало.

- А чого ж? - мовила Тоська. - Не знаю тільки, що ті гицлі в костомашній знаходять.

- І я не знаю, - прорекла Людка. - Ти б свого Льоньку вночі пристерегла.

- А я його й стережу, - сердито сказала Тоська.

- Нуда, стережеш, - сказала Людка і встала - їй уже Тоська не була цікава; в голові в неї вив’язувалася нова ниточка; а що, коли Тоська й справді даремно приревнувала Льоньку? А що коли й кумасі помилились, а стежечку до Броньки топче чийсь інший чоловік. Він мусить бути жонатий, той чоловік, виснувала Людка, бо навіщо тоді ховатися, коли Бронька незаміжня? Тоді можна ходити до неї й серед білого дня, можна навіть разом по вулиці йти. Отже, ходить до Броньки жонатий, але який він збіса хитрий! Людка стрілою вискочила з Тосьчиних дверей і ледве не перекинула на порозі куцу Наталку, яка не встерегла, що в Тоськи вже хтось сидить, і не витерпіла, щоб не оповісти сусідці це ж таки, що оповіла їй Людка.

- О, - сказала куца Наталка, - а я до Тосі…

- Є вона, є, - різко сказала Людка й притьма погнала до хвіртки, аж куца Наталка провела її пильним поглядом, а її псюра на Людку загарчав, хоч добре її знав.

- Чого від тебе ця малахольна так вискочила? - спитала куца Наталка в Тоськи, яка мирно округлювала пишними тілесами ослінця, котрий аж угруз у неї.

- Та ж хіба вона ходить, ця Людка, - мирно відповіла Тоська. - У неї до сідаліща моторчика прироблено.

Куца Наталка квоктала. Стояла посеред кімнати малесенька, кругленька, в джинсовій спідничці і в старій болонячій куртці - трусилася зо сміху.

- Ти як скажеш, Тось, - мовила підхлібно, - то послухай! Кажуть, твій Льонька до тої маслакуватої ночами почав ходити.

- А це брешеш! - аж підскочила на ослінці Тоська. - Брешеш, бо він ночами коло мене спить.

- А-а, ти вже знаєш, - розчаровано протягла куца Наталка й додала строго: - Не я брешу, а люди. А я, як подруга твоя, прийшла тобі сказать.

Тоська охолола. Знову втопила в собі ослінчика й моргнула.

- Нема вже про що язиками плескать! - сказала мирно.

- І я так подумала, - мовила куца Наталка… - А може, воно щось тут є?

- Може і є, - твердо викинула з себе Тоська. - Але Льонька вночі біля мене спить.

- Ну, я не знаю, - протягла куца Наталка. - Але цих обіясників не втережеш.

- Може, хто свого й не втереже, та не я, - твердо мовила Тоська й підтисла губи.

- Та не обіжайся, Тось, - сказала солодко куца Наталка і вислизнула з Тосьчиної хати, як вода потрапила вона сюди зі своїм звідомленням увіч невчасно.

Тоська ж сиділа на ослінці червона, як буряк, і все в ній колотилося.

- Ну ж я тобі дам! Ну ж, я тобі, падлюці дам! - шепотіла люто вона, бо мала дивну вдачу: спершу щось уявляти, а тоді вірити у те. Отож вона сиділа на ослінці десь така, як малиновий кисіль, і вже наполовину починала вірити не власній певності (адже напевне почула б, коли б Льонька зникав з її ліжка надовго), а тому, що принесли пащекухи; принаймні одне вона твердо знала: з чогось той дим та й ішов. Отож у ній наростали темні хмари, і сиділа вона на ослінці вже не червона, а сіра, а щоб їй не навдокучали сусідки, замкнулася. Ті двері й справді вряди-годи смикалися, в них обережно стукано, але коли в Тоськи починали народжуватися хмари, вона приятельок не потребувала - гроза мала прошуміти, одгриміти, одблискати у ній самій або, принаймні, в присутності чоловіка, адже бурі й блискавки ударяли передусім у нього. Правда, Льонька, коли таке траплялося, з хати, здебільшого, тікав і до пізньої ночі щось там робив у дворі, навіть їсти не приходив, і вона переброджувала сама в собі, а коли він несміливо переступав порога, вже цілком мирно бурчала з ліжка, де стоїть їжа і що йому їсти; і він порядкував на кухні сам, а коли шумко лягав біля неї, тільки відверталася і мовчки чекала, коли його рука почне шастати по її тілі. Так уже в них повелося, отож і зараз Тоська наливалася вогнем, а швидше розпеченою смолою, і та смола помаленьку в ній побулькувала - чекала повернення чоловіка з роботи зі злостивою втіхою думаючи, що обіду вона сьогодні не