Фройд би плакав - Ірена Ігорівна Карпа
– Так. В основному, будують дороги.
Тепер Марлі стало зрозуміло, що те, що вона з літака прийняла за сині туристичні намети, було насправді дахами брезентових робітничих бараків.
Цей день планувалося провести в Паро. Обід (радість Х'ялмара – ема датсe [57]? Національна страва!! Гостріше не придумаєш!!!) і печаль Марли (де моє м'ясо тепер?…) + місцеве пиво, в принципі, дали непоганий результат.
– Ну що? – піднявся з-за столу гід, що підозріло пив один чайок, – саме час подивитися на Дзон [58] і сходити до Національного Музею.
Він саме так і говорив, даючи речам і явищам їх повні назви. Це так, як хохлушки, що їх примушують говорити за касою українською, замість сказати бідним студентам: «Морозиво-ріжок у нас без сиропів», видають на-гора таке: «Морозиво «Ріжок» за 99 копійок ніколи не буває з полуницею, шоколадом чи карамеллю!»
Марла скривилася на згадку про свої депресивні перші курси, гуртожиток, закреслювання прожитих днів у календарі і сто гривень на місяць.
– Бррр… – Зате ж які були амбіції.
– Що, Марло?
Та так, згадалося… Не зважай. Пішли?
Вони позводилися з-за столу й пішли. Раптом почулися звуки погоні. Марла обернулася на той приглушений галас і тут же помітила, що легка шерстяна накривачка на стілець прилипла їй до дупи й так і волочилася, як опущений хвіст павича.
– Ой, соррі, – Марла зробила спробу почервоніти, – я не думала нічого красти.
Власниця ресторації з розумінням посміхається і забирає кольорову шматку з Марлиного задка.
– Ґаздівська у мене срака, нє? – питає Марла українською, і Х'ялмар не розуміє, що вона питає.
– Дзон, куди ми йдемо, називається Рінчен Пун Дзон, – провадить свої теревені гід.
– Йолка-палка, в мене баняк, як салом помащений, – кривиться Марла щодо насущного, – пошвидше би в мийку.
…що в перекладі значить «фортеця на самоцвітних стегнах»…
– Самоцвітні стегна! Круто, нє? – Марла знову сторожко оглядає свій задок. – Нє, діамантів не поначіплялося, шкода.
– Пароський Дзон – найміцніша бутанська фортеця, що колись слугувала потужним захистом від тибетських завойовників…
– Ух ти! – Марла побачила черговий член на воротах. Гід підскочив, але, на прохання Х'ялмара, продовжив свою розвідку:
– Цей дзон є одним із найяскравіших прикладів бутанської архітектури, там сьогодні живе 200 монахів і функціонують урядові установи…
Нарешті Марлиним очам відкрилася могутня фортеця. Колись вона таки здавалася неприступною – з трьох боків урвище, товстелезні стіни.
– Та ладно, урвище! Стоїть собі на горбику, та й добре… – Марла сперечалася зі своїми ж перебільшено романтичними описами довкілля.
Двір з адміністративними будівлями, що стовбичили в самому центрі фортеці, несправедливо (на Марлину думку) відрізнявся шістьма метрами висоти від монастирського двору. Втім, на самій верхівці утсе, центральної вежі, було розміщено два невеличких храми, а трохи на схід від неї збудовано посвяту Чучижею, 11-го-ловій маніфестації Ченресіга [59].
– Ну от, всі 11 голів болять від чужих проблем, – зітхнула співчутливо Марла. – Великі все-таки чуваки бодгісатви. Так полюбити людей, щоб аж відмовитися стати буддами. Дивитися на них, жаліти їх, хотіти полегшити страждання отих гівнюків внизу, що тільки і мріють про власну користь – тьолок, хавку і сателітарну антену А ти зітхаєш і любиш їх, бо ти божественний і тобі їх жалко, уродів. А потім ще й уб'ють тебе, як нашого Джей Сі [60]…
– Угу, – Х'ялмар кивнув.
До самого монастиря треба було спуститися сходами на
нижній рівень.
– В Дзоні Паро знімали кіно «Маленький Будда», – гід наївно намагався зацікавити безголову Марлу, – бачили цей фільм?
– Ага, звичайно, – зворушено спизділа Марла, – дуже гарний фільм.
Х'ялмар, звісно ж, бачив цей фільм, як і сотні інших, про існування яких Марла не мала й ніжно-зеленого поняття. Зрештою, її це особливо не переймало.
– Ненавиджу кінематограф.
Хоча насправді любила. Але прикидалася антимейнстримовою і ховала свою любов, як могла.
Тим часом дзон і справді був шедевром. Зсередини геть усе було вкрито дивовижними розписами, котрі в будь-якому іншому місці виглядали би просто суперкічово, а тут були цілком необхідними і вчасними, як аорта для серця. Все, починаючи з темних віконних рам, поцяцькованих яскравою сумішшю рослинних і геометричних орнаментів, і закінчуючи хитромудро виконаними мандалами [61] на стінах молитовної зали самого монастиря, вбирало в себе очі й примушувало дух тремтіти, як ставкову воду за сильнішого, ніж зазвичай, вітру.
Окрім мандал, що в Бутані відрізнялися якоюсь особливою містичною інтерпретацією, по стінах дзона, як і по стінах готеликів, магазинів, ресторанчиків чи житлових будинків красувалася сила-силенна інших знаків. Безконечні вузли, що позначали вічність, квіти лотоса як символи очищення розуму, тіла і розмов («О, – подумала тут Марла, – то мені якраз. Я стільки брешу, що доведеться завести собі лотосну плантацію в голові!»), золоті колеса хорло – коштовна циклічнсть буддійського вчення, золоті риби сернґа, що, на відміну від християнських, повертали голови в один бік, спинаючись собі на хвости, мали допомогти всім живим істотам не потонути в океані страждань і пройти свій шлях без страху… А ще були вази скарбів, коштовні парасольки та інші предмети, що їх Марла не запам'ятала, бо навіть англійською не вдуплила, що воно таке.
– Перед входом до храму ми зазвичай скидаємо взуття, – нагадав гід давно вже знану істину. Марла, кряхтячи, заходилася розшнуровувати свої височезні псевдоармійські зелені черевики.
– Тепер я розумію, чому наш водій носить ті свої червоні кросівки «найк», схожі на зубні щітки… В них немає шнурівок.
Дурнуваті Марлині зауваження зовсім не перешкоджали її благоговінню перед будь-якою незвичною річчю. Наприклад, їй видавалися цілком неземними звуки пісні, що долинала, здається, із кунре, монастирської трапезної.
– Там вчаться співати, – доклав молоденький монах, що бозна-звідки взявся посеред них.
– Ага.. – протягнула Марла і ще ширше витріщила очі.
Ступати босими ногами прохолодною підлогою було незвично й таємниче. Холод долівки м'яко проникав до ступнів крізь тонку бавовну Марлиних шкарпеток, змушував її ноги міняти місцеположення, кружляти храмом. Гід усе щось розповідав і розповідав, а Марла просто собі зависала то перед образом Зеленої Тари [62], то перед образом Білої, вдивляючись у їхні примружені, чи то пак, просто азійські, очі Біла Тара мала собі в лобі ще й третє око, що дивилося вздовж обличчя, а не впоперек, як два перших. Всього у Білої Тари було семеро очей – троє на обличчі й по одному на кожній долоні і ступні
