Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

— Казала.

— Тоді краще не вигадуй собі інших справ, а зосередься на цьому.

* * *

— А ти чого така невесела сидиш? — поцікавилася мама, повернувшись із роботи. — Учишся?

— Намагаюся. Але нічого не розумію.

— Чого саме не розумієш? — запитав Адам.

— Нічого, — буркнула Лінка. Вона не думала, що вітчима це взагалі якось цікавить. Але той уже сів поруч.

— Що тобі пояснити? Із чим у тебе проблеми?

— З усім. І одиниця за семестр. Хіба що вдасться це скласти.

— Чому ти нічого не сказала? Чому я про це нічого не знаю? — звернувся він до матері.

— Та я сама недавно довідалася, — виправдовувалася мати.

— Халінко, чому ти із цим не прийшла до мене? Я ж можу допомогти, зрештою, учився в політехнічному, впораюся! Чому ти раніше не сказала?

Лінка не відповіла, хоча їй і хотілося дещо сказати. Наприклад те, що на її думку Адам не зобов’язаний нічого для неї робити, бо ж вона не його дитина. Адже тоді, коли вітчим від них пішов, він жодного разу не подзвонив їй. Мабуть, для нього пасербиця просто не існує. Навіщо тоді прохати його допомогти з фізикою! Але Лінка нічого не сказала, нехай собі думає, що вона просто дурненька. Зрештою, Адам не чекав на відповідь. Узяв підручник і заходився його гортати.

— Дай мені пару годин, — пробурмотів він. — Я так розумію, що в тебе є час до кінця канікул, так?

— Так, — їй раптом захотілося плакати. — Та це лише кілька днів.

— То від завтра почнемо, добре?

Лінка кивнула головою. Сльози ринули вже самі.

Уранці її розбудив запах кави.

— У чому справа? А де всі?

— Мама на роботі. Кай на «Зимі в місті», — відповів Адам і простягнув їй рогалика з маслом та джемом. Лінка сіла на ліжку.

— А ти?

— Я? Я відпросився на три дні з роботи. Сподіваюся, що цього вистачить. Тобі багато треба надолужити, правда?

— Відпросився? Через мене?

Зараз вона знову розплачеться, цього ще бракувало. Може, їй здавалося? Чи в Адамових очах теж стояли сльози?

А потім вони просиділи над фізикою весь день, зробивши хіба що перерву на обід. Пішли до в’єтнамського бару, як колись. І знову, і знову розв’язували завдання й зубрили формули, а коли повернулася мама з Каєм, усі разом дивилися якийсь дурнуватий фільм для родинного перегляду. І Лінка вперше за багато місяців почувала себе щасливою.

— Тепер ти все знаєш, — сказав Адам за два дні. — Усе буде гаразд. Можеш піти десь погуляти чи зустрінься з подружками. Ти дуже добре попрацювала.

— Спасибі, — відповіла Лінка. Вдячність сповнювала її аж по кінчики вух.

— Немає за що, доню.

І Лінка знову розплакалася. Та зараз Адам обняв її, як справжній батько. Вона так довго цього чекала. І слова «доню» — теж.

Лінка була мов на крилах. Вона й не усвідомлювала, як проблеми з навчанням насправді заважають їй, не даючи можливості нормально існувати. Тепер вона нарешті могла зайнятися важливими для себе справами. Статтею.

— Ну, то розкажи мені, як ти шукав роботу? — озброївшись записником і ручкою, вона сіла навпроти Лукаша, якого попрохала зустрітися. Якщо вже вдавати журналістку, то по повній програмі. Обоє сиділи в «Coffee Heaven» на Новому Світі.

— Дещо ти вже й сама знаєш, ну, що я флаєри розносив, у друкарні працював… Зрештою, я й далі це роблю.

— А є щось, чого я не знаю?

— Звичайно! Я ніколи не розповідав тобі, як я найнявся прибирати підвал.

— Ти прибирав підвал?

— А як ти гадаєш, лише жінки прибирають? Я дав оголошення на сайті «Gumtree», мовляв беруся за будь-яку роботу, у тому числі й фізичну. Ну, і до мене подзвонив якийсь чувак, сказав, що продає квартиру й мусить звільнити підвал. Це був жах. Краще не питай, що там у тому підвалі було…

— А й справді — що?

— Старі радіоприймачі, бобінні магнітофони… Ти, мабуть, навіть не підозрюєш, що такі речі колись існували. Якісь жахливі іграшки, одноокі ляльки, нерозпакований набір для суші, певне, колись йому подарували, а він не знав, що з ним робити… Моделі літаків, стільці без ніжок. Боже… а найгірше, що там були здохлі пацюки, такі вже геть висхлі трупики…

— Тьху!

— Та отож. Я цілий день виносив цей мотлох, а заробив лише п’ятдесят злотих, не кажучи про те, що той тип звинуватив мене, наче я вкрав у нього старі підручники хімії. Бо він був учитель на пенсії. Раптом пригадав собі, що вони десь там лежали, і в нього почалася параноя, мовляв, хімія — то все його життя, і ці підручники він хотів залишити собі на згадку. Це була моя перша робота у Варшаві.

— Нічого собі.

— Зрештою, ці гроші я переважно проїв. Пішов до «KFC» і набрав собі купу курячих нагетсів з картоплею-фрі. То були скрутні часи, бо хоча батьки й давали мені гроші на квартиру, яку ми винаймали всімох, то на їжу вже бракувало. Тиждень я їв лише хліб з паштетом. А смак тієї курки пам’ятаю донині…

Лінка сиділа мов зачарована. Слухати такі історії — то справжній клас! Вона вже не могла дочекатися, коли сяде писати ту статтю.

— Слухай, — запитала вона. — Я от собі подумала. А ти не знаєш нікого, хто ще шукав роботу і має якусь цікаву історію? І може мені її розповісти?

— Ого, бачу, що в тобі прокинулася журналістка! Певне, що знаю. Крім того, можеш в Інтернеті пошукати людей, які погодяться з тобою поспілкуватися. Люди ведуть цілі блоги про пошуки роботи, це справді цікава тема.

* * *

Адріан часто по обіді ходив до галереї «Тейт», а тоді прогулювався по мосту Мілленіум. Сидіти вдома було нестерпно, ходити на вечірки — і поготів. Крім того, там він міг наштовхнутися на Джил. Найгіршим було те, що може, він і її скривдив. «Ну й життя, — подумав він. — Чомусь моя філософія хмар тут не діє. Бо я на все можу вплинути, і зовсім не знаю, що робити, хоча, мабуть, волів би ні на що не впливати». Пролунав сигнал есемески. «Йдемо на пиво?» — запитувала Джил. Може, просто зустрітися з нею й сказати навпростець, у чому справа? Звісно, це буде нелегка розмова. Як можна пояснити, що він геть не тямив, що робить? Що в нього в Польщі є дівчина, і він не хоче її втратити? Кумедно, бо цього місяця він уже вдруге відбуває таку важку розмову. І мабуть, знову брехатиме як по нотах. Надіслав есемеску. Що ж, за годину