Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

— Я мав кілька синців. А потім — тритижневу відпустку в Шотландії. Правда, Йосифе?

Йосиф весело дзявкнув, а люди навколо голосно розсміялись. Однак це був короткий сміх: він тривав не довше, ніж кілька змахів собачого хвоста.

А коли пілот Королівських військово-повітряних сил Великої Британії пояснював далі, що пілот «ілюшина» мусить «ви́літати до решти» все паливо (бо нема нічого гіршого, шановне товариство, ніж лупнутися «пузом» машини об посадкову смугу, коли в баку є ще трохи бензину), поки розтлумачував, як літак «на останніх краплинах» мусить зайти на посадку, щоб не втратити швидкість і не завалитись останньої миті на землю, мама сказала:

— Ходімо звідси. Я мушу потелефонувати до батька.

У будинку аеровокзалу панувало сум’яття. Білі шоломи пілотів, їхні сині форми й золоті ґудзики мелькотіли сюди-туди в сонячному промінні, стюардеси нервово бігали з кутка в куток, пристукуючи підборами, а міліціонери, котрі згромадилися біля бару, пили «содову», витирали піт із облич і обмінювалися зауваженнями, в яких монотонним рефреном повторювалися слова: «бахнеться», «хряснеться» і «гепнеться», а також «трахнеться» та «х*йне».

У мами не було дрібних. Перед тим, як задзвонити, вона підійшла до каси, щоб розміняти гроші. Поки стояла там, чекаючи на решту, і потім, коли накручувала врешті на диску батьків номер, я дивився на її блакитну сукенку в білі квіти, на білу сумочку й нові сандалі, які вона одягла того дня вперше. Тонкі ремінці делікатно обнімали її щиколотки, а відтак збігали від срібних пряжечок донизу — аж до пальців. Я знав, що все це — блакитну сукенку, білу сумочку й нові сандалі — вона вибрала для дідуся Антонія, якому завжди хотіла подобатись, якому ніколи не розповідала про свої клопоти і якого дуже любила.

А коли її вже з’єднали, коли вона наказала батькові, гукаючи у слухавку, негайно відпроситися з роботи, взяти таксівку та мчати до Вжеща на летовище, коли повторювала знервованим голосом одне й те саме по кілька разів, бо батько, вочевидь, не міг зрозуміти, чи літак уже впав, а чи тільки падатиме, коли, перекладаючи слухавку з однієї руки у другу, вона різким порухом голови відкидала волосся, що спадало їй на чоло, я думав про дідуся Антонія, про нього і про парашут, котрого, якщо вірити пілотові Королівських ВПС, не було на борту срібного «ілюшина». Ба, якби він там був! Якби дідусеві Антонію видали парашут, він запевне наказав би відчинити двері та сміливо стрибонув би донизу, а потім наче птах поплинув би над нашим містом. Я бачив, як він підлітає, дедалі більшаючи, до нашого будинку на вулиці святого Губерта, як купол парашута зависає на стовбурах каштанів і як дідусь Антоній перерізає стропи складаним ножиком і зістрибує на землю. А якби він приземлився у Ксаверія, посеред саду, десь між трояндовими плантаціями й парниками? Тоді його вмить оточили б жінки, і кожна подарувала б йому квіти. І хоча Гандзо кричав би, що це заборонено, що це, мабуть, шпигун, якого помилково скинули в білий день, жінки голосно сміялись би і відпроваджували б дідуся до залізної хвіртки, а він із великим букетом троянд сорту «Америка» застукав би до наших дверей і сказав: «Мене ще так не зустрічали ніколи в житті!». Бо хоча дідусь Антоній ніколи не був парашутистом, однак він був солдатом, і коли переслідував царську, а згодом більшовицьку армії, коли йшов маршем через села й містечка, виганяючи з Польщі Будьонного, його завжди оточували жінки й завжди осипали квітами, а він віддавав їм честь, бо нехай жодна з них не була його дружиною або нареченою, він був коханцем усіх тих жінок, він був їхнім коханцем, коли йшов умирати за кожну з них під Радзиміном, Львовом або Варшавою.

Мама поклала слухавку. Ми вийшли з будівлі аеровокзалу в гаряче повітря серпневого пополудня. Літак устиг повернутися з-над пагорбів і пропливав тепер над дахівками Вжеща.

— Це совєтська машина, — сказав молодик в окулярах, — і як уже впреться, то хоч плач хоч скач.

Однак поки він устиг сказати бодай щось іще, «ілюшин» знизив політ і десь над залізничними рейками висунув ліву стулку шасі, а заразом із нею і коліща.

Люди волали мов навіжені. Проте радість тривала недовго. Права стулка надалі не відкривалася, тим часом ліва, разом із випущеним шасі, яке щойно пощастило урухомити, всупереч помітним старанням пілота не прибиралося назад.

Гуркіт двигунів був чимраз голосніший. Літак, здавалося, знову заходить на посадку і під крики: «Що він робить?!», «Він їх розіб’є! Розіб’є!», — я почув мамин голос:

— Ні, Боже мій, ні!

І тоді пілот зробив дещо таке, що порушувало закони фізики, й найбільше скидалося на чародійницький трюк: направив машину ледь не на саму смугу, вдарив отим єдиним коліщам об бетонну поверхню, а потім із макабричним ревом двигунів зняв літак у повітря й повів його, уже в звичайному польоті, у напрямку моря.

— Усе це не на мої нерви, — сказала жінка в чорному капелюшку, — я не годна на це дивитися.

Тим часом відламана частина шасі котилася, ковзаючи по злітній смузі, з-під сталевої лапи сипали іскри, наче з ковадла, зрештою товсте коліща відлетіло від тримачів і, підстрибуючи мовби м’яч, впало на траву, а потім покотилося далі, аж до ангарної стіни, яка прийняла удар із глухим стогоном. Такса заливалася наче скажена. Від моря з виттям над’їжджали машини «швидкої», а моя мама, задерши голову, стежила за силуетом літака, який набрав відповідну висоту та кружляв тепер над летовищем, ніби лінивий жук.

— Таж він мусив це зробити! — кричав хазяїн Йосифа. — Мусив! Ви хоч розумієте, що воно таке — посадка на одному колесі?

Жінка в чорній «таблетці» зомліла, і перша бригада «швидкої» мала ким заопікуватися. Санітари поклали її на ноші, швидко захряснули дверцята й помчали до лікарні, увімкнувши сирену. Тим часом прибували все нові «швидкі», а заразом і пожежні машини, що сяяли червоним лаком, виїжджали на плити летовища й шикувались у бойовому порядку одразу біля ангару. Пожежники розгортали полотняні шланги, сонце вигравало на їхніх шоломах, а ноші, розкладені на моріжку, виглядали здалеку, наче лежаки в санаторії, які чекають на безтурботних відпочивальників.

Біля бар’єра більшало роззявляк із міста. З’явились і газетні репортери з фотоапаратами. А я думав про дідуся Антонія і про смерть. Чи сильно він боїться, там, угорі, коли бачить крізь круглий ілюмінатор усі ці приготування? І чи молиться він про диво, як інші пасажири? І що ліпше: раптова смерть — від кулі або в катастрофі, чи смерть