Українська література » Сучасна проза » Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

Читаємо онлайн Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле
Однак було вже запізно. Під смородиновим кущем біле дзеркало замерзлої калюжі замкнулося над слимаком наче скляне віко труни. Я відгорнув іній з прозорої поверхні. Там, насподі, у кришталевій кулі спочивав мій в’язень. Він був нерухомий. Мертвий. Його черепашкою ковзав промінчик сонця: спускався углиб круглястого лабіринту, чимраз нижче, рухався дедалі швидше за лінією спіралі, аж урешті щезав у точці, прихованій від людського ока.

Я не розповів про цю втрату нікому. Врешті дорослі мали тепер інші справи на голові. «Маршал Жуков» поплив до затоки, й колінвал тріснув під час випробувань. Батько повернувся до роботи над креслярською дошкою, а мама наводила порядки в шафі й шухлядах — як завжди, коли мусила приїхати бабця Марія.

Сонце розтопило лід, а сильний вітер від моря, який провіщав осінні шторми, висушив усі калюжі в околиці. Я знову кружляв навколо каналізаційного колодязя, нарешті зримого у світлі вересневого сонця, дивився на костел Воскресіння, на дерев’яну дзвіницю, на червоні дахівки будинків, а потім заходився згортати з чавунного люка спресований крихкий пісок. Під ним поступово проступали літери, які складались у напис «Kanalisation von Danzig». Я міг урешті підняти цей люк і зазирнути углиб, але тепер у цьому вже не було жодної потреби.

Диво

Садівника звали Ксаверій. Усі говорили: «Я йду до Ксаверія по чайні троянди». Або: «У Ксаверія найкраща помідорна розсада». Насправді жодного Ксаверія не було. Державним садівничим господарством № 17 завідував Гладкий Гандзо. Він тхнув пивом і потом, мав більмо на лівому оці й розмовляв із жахливим акцентом, ніби лише мить тому виїхав нагору з копальні на поверхню грядок у Верхньому Вжещі. Чому ж тоді говорили: «Я йду до Ксаверія»?

Ніхто не вміє пояснити цього й донині. Це одна з тих таємниць, які не судилося розгадати. Можливо, давним-давно, коли ще не було касарень прусських гусарів і Верхнього Вжеща, тут справді мешкав якийсь Ксаверій? Цього я не знаю. Зате я чув, що одразу по війні Гандзо так уже догоджав комуністам, що запілля видало на нього смертний вирок. Тому він утік із Сілезії й шукав свого щастя тут, на Узбережжі, де місцевий партійний комітет довірив йому посаду директора.

Гандзо дуже мене цікавив. Щоразу, коли я бачив його черево, яке вихлюпувалось із фланелевої сорочки, щоразу, коли зустрічав його між парників, де він добродушно покрикував на робітниць, мене брали дрижаки, адже над Гандзом висів розмитий, а все ж таки чіткий ореол смерті. Якби його знайшли якогось ранку, продірявленого кулями (найліпше в теплиці, сповненій квітів), моє неясне марення, моє таємне чекання на появу справжніх партизанів у нашому місті, сповнилось би. Деколи я чув уві сні виразне рипіння шин. Це гальмував на вулиці Реймонта чорний «сітроен», потому троє похмурих чоловіків у шкуратянках і чоботах із високими халявками сходили вузькою стежиною між розсадою братків і йшли самшитовими алейками, урешті світанкову тишу обривав брязкіт зброї, до якої досилали набій, і гуркіт пострілу, луна від якого летіла удалечінь; Гандзо падав на м’яку землю посеред орхідей і багатолітників, а чорний «сітроен» швидко від’їжджав у напрямку Брентова та розтавав за поворотом шосейки. Проте збігали роки, а Гандзо почувався пречудово. Комуністи розстріляли багатьох партизанів, чимало з них мусили здати зброю, а ті, що виходили з в’язниць і поверталися зі Сибіру, уже не мали охоти стріляти.

У кожному разі Гандзо знався на садівництві. А найліпше на квітах. Його троянди, альпійські фіалки, півонії, іриси, гвоздики, його центифолії, хризантеми й айстри, а також орхідеї, які він розводив у теплицях, були найгарніші в місті. Тричі на рік я купував там троянди й дуже тішився на саму думку, що ввійду крізь чавунну хвіртку поміж довгих грядок, що кружлятиму серед теплиць, із яких струменять тропічні пахощі вологої землі та стеблин, що побачу піраміди вазонів, а поміж них робітниць у блакитних комбінезонах. Ніколи згодом я не бачив таких веселих жінок за роботою. Вони співали пісень або розповідали анекдоти, по яких вибухав дзвінкий сміх. Вони пахтіли гичкою, торфом, дешевою махоркою та квітами, і це незвичне сполучення, цей особливий запах, який я відчував іще здалеку, коли дивився на похилені жіночі силуети, на картаті хустини та блакитні блузи, що ряхтіли на сонці, вводив мене у стан захвату. Я шкодував, що жодна з них не є моєю матір’ю. Я міг би приходити сюди щодня і бути побіля їхнього тепла, яке передавалося й моєму тілу і кружляло в ньому дедалі швидше. Однак мама не працювала у Ксаверія. І я приходив сюди лише напередодні її іменин, у переддень іменин батька і перед приїздом дідуся Антонія, який провідував нас раз у рік, зазвичай в останні серпневі дні.

— Іди до Ксаверія, — казала тоді мама, — й купи п’ять троянд. Найліпше «ґолдстарів». Та якщо, — неквапливо розмірковувала вона, — у «ґолдстарів» будуть цятки на пелюстках, як торік, то неодмінно проси сорт «Америка»! Запам’ятаєш? «Ґолдстар» або «Америка»!

Батько любив тестя, однак усі ці приготування й незвична атмосфера дуже його дратували.

— Ну навіщо ці троянди? — запитував він щороку одне й те саме. — Хіба Антоній жінка? Ні, Антоній не жінка, — уголос відповідав він самому собі, — й ті квіти, мабуть, здаються йому смішними.

Проте мама знала, що робить. Бо коли з’являвся дідусь Антоній, усе мусило бути, немов до війни: білий обрус, юшка, яку наливають із порцелянової супниці, а не як у будні — з каструлі, після гарячих страв неодмінно компот, та ще й десерт, а на столі, у кришталевій вазі будь-що трояндовий букет, — щоб усе було, як колись, щоб час на мить відступив, аби він анічим не нагадував про те, що розпростерлося за вікнами нашого помешкання.

— Ну що то за ритуали! — казав батько. Проте й він розумів, що кришталева ваза, троянди, порцелянова супниця та срібні ложечки, які я вичищав від ранку до обіду, — все це не символи минулого часу, однак виклик теперішньому. Отож, коли я приносив від Ксаверія троянди, мама обережно брала їх у долоні, притуляла пелюстки до щоки і вкладала квіти одну за одною до вази, — і той момент був для неї безперечною хвилиною щастя: у неї все вже було готово, кімната яскріла сонцем, і ми от-от мали вирушати на вокзал по дідуся Антонія.

Він з’являвся на пероні зі шкіряною валізою, завжди в розстебнутому тренчі і трохи перехнябленому капелюсі, підходив до нас, овіяний запахом вугільного чаду й локомотивної пари, і ми чули його голос крізь перегукування подорожніх, грюкання захряснутих дверей і

Відгуки про книгу Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: