Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
Прозвучало ім’я Мелані, і це немов пробудило її свідомість. Вона глянула в прозоро-сірі очі Ешлі й побачила там ту саму відстороненість, яка не раз, бувало, бентежила її, та ще немов якусь відразу до себе самого.
- Сьогодні ввечері батько оголосить наші заручини. А там невдовзі й шлюб. Я мав би сказати тобі про це, але гадав, що ти знаєш, я гадав - усі знають про це віддавна. Я й не уявляв, що ти… У тебе так багато кавалерів. Я думав, що Стюарт…
Життя нараз почало вертатися до неї, і почуття, і розуміння його слів.
- Але ж ти тільки-но сказав, що любиш мене.
Він до болю стис її долоні у своїх гарячих руках.
- Люба, навіщо ти примушуєш мене казати те, що може завдати тобі болю?
Її мовчання спонукало його повести мову далі:
- Що мені зробити, щоб ти зрозуміла, люба? Ти ж така молода, така недосвідчена, ти нічого не знаєш про подружнє життя.
- Я знаю, що я кохаю тебе.
- Самого кохання замало, щоб люди, такі відмінні, як ми з тобою, були щасливі у шлюбі. Ти, Скарлет, хотіла б, щоб чоловік належав тобі увесь, і тіло його, і серце, і душа, і думки. І якби цього не було, ти почувала б себе нещасною. А я не зміг би віддати тобі всього себе. І нікому не зміг би. Я й від тебе не став би вимагати, щоб ти належала мені тілом і душею. І тобі це було б боляче, і ти зненавиділа б мене, та ще й так люто! Зненавиділа б книжки, які я читаю, і музику, яку я люблю, бо вони відбирали б мене від тебе нехай навіть на коротку часину. І я… я, можливо…
- А її ти кохаєш?
- Вона схожа на мене, ми близькі по крові й розуміємо
одне одного з півслова. Скарлет, Скарлет! Як мені переконати тебе, що подружнє життя не складається добре, коли чоловік і жінка різні натурою?
Хтось уже сказав був про це: “Бери жінку по собі, як не хочеш знать біди”. Чиї це слова? Здавалося, вона чула їх ще мільйони років тому, а все не могла добрати в них ладу.
- Але ж ти казав, що любиш.
- Мені не треба було цього казати.
Десь у глибині її єства повільно зайнявся вогонь, і почав наростати гнів, заступаючи все інше.
- І однак, якщо тобі стало ницості це сказати…
Обличчя Ешлі пополотніло.
- Я ницо вчинив, коли це сказав, бо ж я одружуюся з Мелані. Я скривдив тебе, а ще більше її. Мені не слід було цього казати, я ж знав, що ти мене не зрозумієш. Але як я міг не закохатися в тебе, коли ти сповнена такої палкої жаги життя, якої мені не судилося спізнати? Тебе, що можеш любити й ненавидіти з таким шалом, гіа який мене не стане? В тобі нуртують такі природні сили, як вогонь, і вітер, і первозданна стихія, тоді як я…
Скарлет побачила раптом перед собою Мелані - її лагідні карі очі, втуплений у далечінь погляд, тендітні малі руки в чорних мереживних рукавичках, її чемну мовчазність… І нараз лють спалахнула в душі у Скарлет, та сама невтримна лють, що штовхнула Джералда на вбивство, а інших його краян-ірландців штовхала на вчинки, за які вони платили шибеницею. Анічогісінько не лишилося в ній від вихованості Робійярів, які вміли з незворушною витримкою сприймати всі перепади долі.
- Та чого ти мені очі замилюєш, страхопуде нещасний! Ти просто боїшся одружитись зі мною! Того ж ти й береш цю жалюгідну малу дурку, яка тільки й може рота розтулити, щоб сказати “Так” або “Ні”, яка наплодить тобі купу таких самих без’язиких кошенят, як вона сама! І чого…
- Тобі негоже таке казати про Мелані!
- Та йди ти до біса зі своїми “гоже - негоже”! Хто ти такий, щоб вказувати, що мені гоже казати, а що негоже? Ти боягуз, ти падлюка, ти… Ти задурив мені голову, ніби збираєшся зі мною одружитись…
- Май совість, Скарлет! - благально озвався Ешлі.- Хіба я коли-небудь…
Але Скарлет було не до совісті, хоча вона й розуміла, що він каже правду. У стосунках з нею він ніколи не виходив за межі звичайного приятелювання, однак думка про це ще дужче розпалила в ній гнів, гнів уражених жіночих гордощів і самолюбства. Це ж вона нав’язувалась йому, а не він їй! Замість неї він вибрав цю блідаву дурочку Мелані. І чого вона знехтувала настанови Еллен і Мамки, не втаїла при собі своє почуття до нього! Хай уже що там не було б, аніж отак набратися сорому!
Вона скочила на ноги, руки стиснуті в кулаки, і він теж підвівся, дивлячись на неї згори з болісним виглядом людини, приреченої на безвихідь.
- Я ненавидітиму тебе до останку моїх днів, тебе, такого ницого, такого підлого…- Яке б знайти слово, щоб найв’їдливіше, найвразливіше йому допекти? Але нічого достатньо дошкульного не спадало їй на думку.
- Скарлет… ради Бога…
Він простяг до неї руку, і ту саму мить вона щосили відважила йому ляпаса. Цей поличник у кімнатній тиші прозвучав, як лункий виляск батога, і раптом уся лють Скарлет спала, а в серці залишився самий розпач.
Червоний слід від її руки проступив плямою на його блідому змученому обличчі. Він нічого не сказав, а тільки підніс її безвладну долоню до уст і поцілував. І ще й не встигла вона мовити хоч слово, як він уже вийшов, тихенько причинивши за собою двері.
Ноги в неї стали підгинатись, і вона й незчулась, як опинилася в кріслі. Він пішов, але пам’ять про слщ її руки на його обличчі не даватиме їй спокою до самого скону.
Вона чула, як стихала його
