Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

Скарлет загупала з усієї сили кулаком по високій білій колоні, шкодуючи, що не має сили Самсона й не може розвалити цей дім дощенту, щоб усі до одного полягли під його руїнами. Але вони в неї ще пожалкують! Вона їм покаже! Вона ще не знала, як саме це зробить, але була певна, що свого доможеться. Вона їм ще дужче допече, ніж вони їй.

У цю хвилину Ешлі, в якогд вона була закохана, відійшов у забуття. Зараз він був для неї не тим мрійним юнаком, таким їй любим, а тільки одним із родини Вілксів, з Дванадцяти Дубів, з усієї цієї округи - а вони ж усі були їй ненависні, бо брали її на сміх. Марнославство виявилося дужчим, ніж її кохання у шістнадцять літ, і в розгарячілому серці у неї не лишилося місця ні на що, тільки на ненависть.

“Я не поїду додому,- думала вона.- Я залишуся тут і покажу їм. Мамі я не розповім нічого. Та й взагалі ніколи й нікому не розповідатиму”. Вона вже збиралася з духом, щоб вернутися назад у будинок, піднятися знову нагору й зайти до якоїсь іншої спальні.

Аж це, обернувшись, вона побачила, як з протилежного кінця довгого холу до будинку входить Чарлз. Помітивши її, він кинувся їй назустріч. Кучері його розкуйовдились, обличчя пашіло від хвилювання.

- Ви чули, що сталося? - скрикнув він, підбігаючи.- Чули? Пол Вілсон щойно привіз новину з Джонсборо.

Чарлз був такий захеканий, що тільки це й спромігся вимовити. Вона нічого не відповіла, мовчки дивлячись на нього.

- Містер Лінкольн оголосив набір солдатів до війська… тобто добровольців. Сімдесят п’ять тисяч!

Знов цей “містер Лінкольн”! Невже чоловіки неспроможні думати про справді серйозні речі? А цьому дурникові здається, що її аж так дуже збентежать витребеньки містера Лінкольна, коли серце у неї розбите, а добре її ім’я знеславлено!

Чарлз дивився на Скарлет в усі очі. Обличчя її було біле як крейда, а примружені очі блищали мов смарагди. Він ще ніколи в житті не бачив, щоб дівчачі очі горіли таким вогнем.

- Ой, я такий незграба,- озвався він.- Я б мав це обережніше вам сказати. Я забув, які жінки вразливі. Даруйте, що я вас так стривожив. Вам не погано, ні? Може, води подати?

- Ні, не треба,- промовила Скарлет, спроквола всміхаючись.

- То, може, сядемо на лавочці? - запропонував Чарлз, беручи її під руку.

Вона кивнула, і він обережно допоміг їй спуститися з веранди й провів через травник туди, де під найбільшим дубом біля входу в будинок стояла чавунна лавка. “Які чулі й тендітні ці жінки,- подумав він,- вже на саму згадку про війну й знегоди ладні знепритомніти!” В цю хвилину він відчув приплив мужності і став удвічі турботливішим, коли допомагав Скарлет сісти. Чудний вигляд дівчини вразив Чарлза, а ще її бліде обличчя променилося такою незвичайною вродою, що серце у нього гарячково затріпотіло. Невже її збентежила думка, що він може піти на війну? Ні, це вже занадто неймовірно. Але чому вона так дивно приглядається до нього? І чому тремтять у неї пальці, коли вона бгає ними мереживну хустинку? І густі чорні вії - вони тріпочуть, як то буває у знепокоєних і закоханих дівчат,- він не раз читав про таке у романах.

Чарлз тричі кахикнув, марно силкуючись видушити з себе хоч слово. Її зелені очі дивились на нього так пронизливо, що аж прошивали його наскрізь, і він мусив одвести погляд убік.

“Він має силу грошей,- промайнуло у неї, думки її почали складатися в план дій,- живе в Атланті, і у нього нема батьків, які досаджали б мені. І якби я оце зараз одружилася з Чарлзом, Ешлі побачив би, що я за ним зовсім не упадаю, що то я тільки дражнилася. А Душку це просто приб’є. І вона повік не знайде іншого жениха, і всі сміятимуться з неї до знемоги. І Мелані я теж допечу - вона ж так любить Чарлза. І Стю та Брентові так само…- Скарлет не дуже розуміла, чому їй треба допікати близнюкам - хіба тому, що в них такі в’їдливі сестри.- Ото їм закрутить у носі, коли я стану власницею особняка й приїжджатиму сюди в гості у розкішній кареті з купою нових туалетів. І більше вже ніколи-ніколи ніхто не нас мі - хатиметься з мене”.

- Це, звичайно, означає, що доведеться воювати,- спромігся нарешті сказати щось Чарлз.- Але не журіться, міс Скарлет, за місяць буде вже по всьому, ось почуєте, як вони у нас завиють. Ще й як завиють! І я будь-що-будь мушу взяти в цьому участь. Ото тільки жаль, що з балом сьогодні не дуже вийде, бо у Джонсборо призначено збір Ескадрону. Тарлтони вже подались оповістити всіх. Для дам, звісно, це велика прикрість.

Скарлет зронила тільки “О!”, не знайшовши чогось кращого, але й цього виявилось достатньо.

Поволі до неї верталося самовладання, вона вже могла думати більш виважено. Почуття її немов прибило інеєм, здавалося, що тепер їй уже ніщо не зігріє душу. Чом би й не вийти заміж за цього симпатичного палкого хлопця? Він не гірший від кого іншого, а їй же тепер взагалі байдуже. їй уже довіку буде байдуже, хоч би вона й до ста років дожила.

- Я тільки ніяк не надумаю, чи податися в Південно- Каролінський легіон містера Вейда Гемптона, а чи в міську охорону Атланти.

Вона знову зронила “О!”, очі їхні зустрілися, і помах її вій вирішив його долю.

- Ви будете чекати на мене, міс Скарлет? Це було б для мене блаженство - знати, що ви чекаєте на моє повернення після перемоги! - 3 затамованим подихом він дожидався відповіді, дивився на кутики її уст, уперше помітивши складки навколо них і думаючи, як приємно було б поцілувати ці уста. Долоня Скарлет, вогка від поту, втисла- ся в його долоню.

- Я не хотіла б чекати,- сказала вона, і очі її повилися млою.

Він сидів, розтуливши від подиву рота, і стискав їй руку. Спостерігаючи за ним з-під опущених вій, Скарлет відсторонено подумала, що він скидається на зчудоване жабеня. Затинаючись, він силкувався щось пробурмотіти, і то стуляв рота, то розтуляв, а лице його знов покрилося багрянцем.

- Невже це правда, що ви любите мене?

Вона мовчки