Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл

На коротку хвилину запала напружена тиша. Рет Батлер дістав з кишені сурдута тоненьку батистову хустинку й недбало струснув порошину з рукава. Тоді зловісний шемріт почав наростати серед чоловічого гурту, а з альтанки долинув гул, як від розтривожених бджіл у вулику. І хоча щоки Скарлет горіли праведним гнівом, навіть цю мить у практичному її розумі зринула думка, що незнайомець має рацію, що слова його не позбавлені тверезого глузду. Вона ж сама, як на те пішло, зроду не бачила жодної фабрики і не знає жодної людини, яка бачила б її на власні очі. А проте, хоч і яке слушне те, що він сказав, вихованим його аж ніяк не назвеш, джентльмен не дозволив би собі таких тверджень, та ще й у гостях, куди люди сходяться гарно провести час.

Стюарт Тарлтон, насупивши брови, ступнув наперед, а слідом за ним - Брент. Звісно, близнюки Тарлтони знають, що таке добрі манери, і на самому пікніку не почнуть звади, хоч би як їх до того спокушувано. Але все одно дами відчули приємне збудження, бо ж не часто трапляється нагода навіч побачити сварку або колотнечу. Здебільшого про всякі такі речі доводиться дізнаватися з третіх уст.

- Сер,- з притиском мовив Стюарт,- що ви цим хотіли сказати?

Рет глянув на нього досить чемно, хоч і з насмішкою в очах.

- Я хотів сказати тільки те,- відповів він,- що сказав одного разу Наполеон (ви, мабуть, чули про нього?): “Бог завжди на боці найсильнішого батальйону!” - І, обернувшись до Джона Вілкса, додав з повагою, яка звучала цілком щиро: - Ви, сер, обіцяли показати мені свою бібліотеку. То чи не обтяжу я вас надміру, якщо попрошу зробити це зараз? Як не прикро, але я ще до вечора мушу відбути у Джонсборо, в мене там пильна справа.

Він повернувся до гостей, клацнув підборами і вклонився, як учитель танців схиляється в уклоні - на диво граційно, коли зважити, яка у нього міцна статура, і водночас зухвало, немов одважував ляпаса. Після цього, високо піднісши голову з чорною чуприною, рушив у товаристві Джона Вілкса в напрямі будинку, а до тих, що лишилися на галявині, долетів його разюче ущипливий сміх.

Серед гостей запала розгублена мовчанка, а тоді знов знявся гул голосів. Індія втомлено підвелася зі свого місця в альтанці й підійшла до розлюченого Стюарта Тарлтона. Скарлет не чула слів Індії, але те, що вона побачила в її очах, зведених на Стюарта, викликало в ній щось схоже на докори сумління. Це був такий самий відданий погляд, що й в очах Мелані, коли та дивилась на Ешлі, тільки Стюарт нічого цього не завважив. Отже, Індія таки закохана в нього! У Скарлет промайнула думка, що якби вона не фліртувала так бездумно зі Стюартом на тому політичному зібранні рік тому, досі він, можливо, давно б уже одружився з Індією. Але відразу ж Скарлет і притлумила в собі цей докір: хіба вона винна, що інші дівчата не вміють утримати при собі залицяльників?

Урешті Стюарт таки згідливо кивнув. Індії і силувано всміхнувся. Мабуть, Індія вмовляла його, щоб дав спокій містерові Батлеру й не зчиняв сварки. Під деревами заворушилися, гості почали підводитись, струшуючи крихти з колін. Матері гукали няньок і малих дітей, збирали круг себе своїх пташат для від’їзду, а дівчата по двоє-троє, розмовляючи й пересміюючись, подались до будинку, щоб там нагорі вволю набазікатись і передрімнути.

Старші дами теж покинули подвір’я за будинком, віддавши до послуг чоловіків затінок дубів і альтанку,- залишилась тільки місіс Тарлтон: Джералд, містер Калверт та ще дехто хотіли почути від неї відповідь щодо коней для Ескадрону.

Ешлі, задумано й ледь глузливо посміхаючись, підступив до того місця, де сиділи Скарлет і Чардз.

- Зухвалий чортяка, хіба ні? - зауважив він, глянувши вслід Батлерові.- Чисто як той Борджіа.

Скарлет напружила пам’ять, але не змогла пригадати ні в окрузі, ні в Атланті чи й Саванні жодної родини з таким прізвищем.

- Я щось не знаю таких. Він родич їхній? Хто вони такі?

Дивний якийсь вираз постав на обличчі Чарлза - розгубленість і сором змагалися з любов’ю. І любов перемогла, коли Чарлз вирішив подумки, що як дівчина гарна, ніжна й лагідна, то освіченість може тільки пошкодити її чарам, отож він швиденько пояснив:

- Борджіа були італійці.

- А-а, чужинці,- промовила Скарлет, тут-таки збайдужівши до них.

Вона обдарувала Ешлі найпривабливішою з усмішок, але він чомусь і не глянув на неї. Він дивився на Чарлза, і в очах його було зрозуміння й навіть деяке співчуття.

* .

Скарлет стояла на площадинці сходів між двома поверхами і поглядала через поруччя на хол унизу. Там було порожньо. Зі спалень нагорі долинав безнастанний гул притишених голосів, який то підносився, то знов спадав, деколи в ньому вирізнялися сміх та вигуки: “Невже справді?” або “І що ж він на те?” Дівчата, поскидавши сукні, розсупонивши корсети, розпустивши на плечі волосся, відпочивали в шістьох просторих спальнях - хто на ліжку, хто на канапі. Надвечірній перепочинок належав до усталених звичок у цих краях, і тим більш він був потрібен у такі дні, коли товариські гулянки починалися вранці й завершувалися вечірнім балом. З півгодини серед дівчат точити- муться балачки й смішки, потім прийдуть служниці й позачиняють віконниці, і в теплій напівтемряві розмови перейдуть у шепіт і згаснуть, а в тиші буде чутись лише розмірене дихання.

Скарлет переконалася, що Мелані вже лягла на ліжко разом з Гетті Тарлтон та Душкою, і лише тоді вислизнула зі спальні й спустилася сходами. З вікна на площадинці їй було видно гурт чоловіків в альтанці, які попивали вино з високих келихів,- вона знала, що так вони просидять до самого вечора. Пробігши очима всіх присутніх там, вона не побачила серед них Ешлі. Але коли прислухалася, почула його голос. Як вона й думала, він ще стояв надворі перед будинком і проводжав жінок з дітьми, які роз’їжджалися по домах.

Відчуваючи, як закалатало в неї серце, Скарлет швиденько пішла вниз. А що, коли вона перестріне містера Вілкса? Яку причину придумати, чому вона снує по будинку, а не лягла передрімати, як решта дівчат? Але що поробиш - треба ризикувати.

Вона вже була майже внизу, коли почула, як челядники під орудою старшого служника виносять столи