Звіяні Вітром (том 1) - Маргарет Мітчелл
“Тільки б перебути півдня,- думала вона,- а там дівчата підуть нагору відпочити, щоб набратися сил на вечірній бал, і я тоді підстережу внизу Ешлі. Він не міг не завважити, який успіх я сьогодні мала”. І вона стала заспокоювати себе іншою надією: “Йому, звичайно, треба було виявляти уважність до Мелані, адже вона йому родичка, а що ніхто на Мелані й не дивиться, то він і підсів до неї, щоб їй не довелося бути весь час самою”.
Ця думка скріпила її на дусі, і вона всі зусилля свої спрямувала на Чарлза, який не зводив з неї палкого погляду карих очей. Для нього це був неймовірно чарівний день, і він, сам незчувшись як, закохався у Скарлет по вуха. Нове почуття так заполонило його, що образ Душки відступив у туманну далечінь. Душка була цвіркотливим горобчиком, тоді як Скарлет - райдужне колібрі. Вона піддражнювала його й підохочувала, засипала запитаннями і сама ж на них відповідала, через що видавалося, ніби він неабиякий дотепник, хоч з його уст ледве чи й слово падало. Те, що вона так вирізняла Чарлза, дратувало решту хлопців і викликало у них пересаду, бо всі знали, який він сором’язливий і сам по собі й двох слів не стулить, тож стримати дедалі дужче обурення вони могли, тільки напружуючи до краю свою вихованість. Усі вони розпалилися так, що й не сказати, і для Скарлет це було б справжнім тріумфом, якби не Ешлі.
Коли з тарілок підібрали останні шматочки свинини, курчат і баранини, Скарлет стала чекати, коли Індія підведеться й запропонує дамам пройти в дім перепочити. Була друга година, сонце припікало, але Індія, наморена триденною підготовкою до забави, тішилась нагодою ще трохи посидіти в альтанці й голосно говорила щось на вухо глухуватому старому добродієві з Фейєтвілла.
Усіх огортала лінькувата дрімота. Негри неквапом прибирали з довгих столів, де були наїдки. Сміх і розмови поступово вщухали, і то там, то тут залягала мовчанка. Гості чекали від господарів знаку, що вранішня частина свята скінчилась. Пальмові віяла поколихувалися щораз повільніше, а декотрі з чоловіків, розпарившись від спеки й надмірного їства, вже й зовсім почали куняти. Пікнік добіг кінця і, поки сонце стояло в зеніті, кожен був не від того, щоб передрімнути.
У цей проміжок між ранковою учтою і вечірнім балом усі, здавалося, були настроєні спокійно і умиротворено. Тільки в юнаках ще нуртувала неубутня енергія й невгамовність, яка недавно проймала чи не всіх присутніх. Переходячи від гуртка до гуртка й перемовляючись тихцем, вони скидалися на породистих огирів, красивих, та й не менш небезпечних. Полуденна млявість повивала гостей, але попід нею жевріли гарячі іскринки, що кожної хвилини могли спалахнути нищівним вогнем. Усі ці чоловіки й жінки при всій своїй гречності і вихованості були досить- таки нестримної натури, лише зовні приборканої.
Поволі збігав час, сонце пражило все дужче, і Скарлет та й інші знов стали поглядати на Індію. Балачки вже майже зовсім стихли, і серед цієї тиші лунко розкотився сердитий Джералдів голос. Стоячи поодаль пікнікових столів, Джералд запекло сперечався з Джоном Вілксом.
- А хай їм чорт, чоловіче! Напрошуватись на мирне залагодження суперечки з янкі? Після того як ми витурили цих негідників з Форту Самтер? Мирне залагодження? Ні, Південь повинен зі зброєю в руках показати, що не потерпить образ, що ми вийдемо з Союзу не з його ласки, а зі своєї власної волі!
“О Боже! - подумала Скарлет.- Знову завівся! Тепер уже сидітимем тут до ночі”.
Ту ж мить немов електричний струм прошив усю громаду, дрімоту з усіх як вітром звіяло. Чоловіки посхоплювалися з лавок і стільців, почали розмахувати руками й кричати один поперед одного. Від самого ранку, скоряючись на прохання містера Вілкса, вони не зронили ні слова про політику та війну, щоб не викликати нудьги у дам, а ось тепер Джералд на весь голос прорік: “Форт Самтер”,- і всі враз забули про господареве прохання.
- Звісно, ми будемо битись!..
- Янкі - шахраї!..
- Ми їх розіб’ємо за місяць!..
- Та один південець накладе двадцятьом янкі!..
- Дамо їм такої прочуханки, що не скоро забудуть!..
- Мирне залагодження? Та хіба з ними можна мирно?..
- А згадайте, як містер Лінкольн образив наших уповноважених!..
- Атож, примусив їх кілька тижнів чекати… Присягався, що звільнить Самтер!..
- Як вони хочуть війни, то ми їй покажемо, що це таке!..
А понад усі ці голоси гримотів Джералдів голос. Скарлет раз у раз тільки й чула: “Права штатів, хай йому чорт!” Джералд аж нетямився від захвату, чого аніяк не можна було сказати про його дочку.
“Вихід із Союзу, війна”,- ці без кінця повторювані слова вже в печінках сиділи у Скарлет, а тепер викликали просто ненависть, бо ж, учепившись за них, чоловіки цілі години розпалюватимуть одні одних, і їй уже не випаде нагоди переговорити на самоті з Ешлі. Звичайно, війни ніякої не буде, і чоловіки чудово це знають. Просто їх і хлібом не годуй, а дай набалакатись і наслухатись самих себе.
Чарлз Гамільтон не схопився разом з усіма, отож, опинившись зараз мало не наодинці зі Скарлет, він у пориві раптової закоханості присунувся до неї ближче й сповідально прошепотів:
- Міс О’Гара, я… я вже вирішив, що як і справді почнеться війна, поїду до Південної Кароліни і там вступлю до війська. Кажуть, містер Вейд Гемптон організовує у них кавалерійський загін, і я, звичайно, хотів би служити під його командою. Він був найкращий друг мого покійного батька і взагалі чудова людина.
Скарлет подумала: “Що я тепер маю - тричі прокричати ура?” - Чарлз-бо так виглядав, наче ділився з нею найглибшою таємницею. Але ніякі слова не спали їй на думку, і вона тільки мовчки дивилась на нього, дивуючись, до чого чоловіки дурні - уявляють, ніби жінок цікавлять подібні справи. Він же сприйняв це так, наче вона розгубилася від несподіванки, проте схвалює його намір, і хапливо мовив далі, сам себе розпалюючи:
- Коли я піду на війну, вам… вам не шкода буде мене, міс О’Гара?
- Я щовечора плакатиму в подушку,- відказала в жарт Скарлет, але Чарлз сприйняв
