Ляля - Яцек Денель

Молодий пан Пшипковський, германофіл, вирізьбив медаль із профілями погромника євреїв Тита Флавія та Геббельса. І надіслав це останньому в подарунок.

Прапрабабуня Броклева зникла. Усі страшенно перелякалися, шукали її по всьому маєтку, на луках, по сусідніх селах, аж раптом за кілька годин бабуся Ванда повертається з Кельце в чудовому гуморі й каже: «Я прожила дев’яносто літ, і жодного разу не зробила собі завивки. Вирішила спробувати».

І ще є історія про лікарів. У Кельце було двоє славних хірургів. Один з них був відомим медиком, випускником славетного університету, загально шанованою людиною. Проблема полягала в тім, що хірург він був поганенький, не кажучи вже про те, що з віком пам’ять йому дуже погіршилася, тож містом кружляли анекдоти про годинники, ланцети й ножиці, зашиті ним через звичайну неуважливість у черевах пацієнтів. Другий був прекрасним лікарем, проте насправді не мав медичної освіти; під час Першої світової пішов до армії за санітара й пройшов хіба що якийсь початковий курс медичної допомоги. Проте він мав таку кебету до всього, що стосувалося різання й зашивання, такі вправні руки, такий уроджений талант, що йому швидко дозволили оперувати; зрештою, людей бракувало, як це завжди буває на фронті. Так він і здобув вишкіл, на найскладніших, зрештою, випадках, і швидко став у цьому своєму... ну, у цьому полку найкращим хірургом.

— Але на медичний не пішов?

— Де там! Зробив собі якісь ліві документи й упродовж багатьох років просто лікарював у Кельце, оперував у лікарні. Але професійної етики так і не опанував. За все брав гроші. Пригадую, колись я чекала в нього на прийом, а там плаче якась жінка, що чоловіка привезла з апендицитом. «Ни маю гроший». — «Може бути теля». — «Привезу, пане дохтуре, привезу, тілько воперуйте го, пане дохтуре». — «Буде теля — буде операція». Вона повернулася по теля, а чоловік помирав у приймальній. Кажу: «Як вам не соромно? Ви не могли негайно почати операцію?» А він: «Що ви, здуріли? Як він мені помре на столі, то баба теляти не віддасть. І що мені з того?» Справжній хам. Врешті хтось довідався, що він звичайний санітар, а не «доктор мед. наук». Справа потрапила до суду, та, мабуть, той лікар мав неабияких пацієнтів, хай там як, а йому дозволили й далі оперувати, мовляв, він здобув освіту на практиці.

— Це наче хрещення кров’ю в мучеників. Якщо їх не було охрещено, то мученицька кров змивала гріхи. Обожнюю ці теологічні викрутаси. І що?

— Під час німецького наступу його перехопив на вулиці якийсь офіцер й наказав бігти на вокзал, до поранених. А він йому: «І не думаю. Я не збираюся ризикувати життям». Тоді офіцер витягнув з кобури пістолета й каже: «Ви підете». — «Ні». І офіцер його застрелив.

— А другий лікар?

— Другий лікар геройськи рятував людей, рятував їх під час обстрілу, метушився як муха в окропі, перев’язував рани. А потім, коли німці захопили місто й ніхто вже давно не стріляв, лікар повертався додому, і його поцілила якась випадкова куля.

— Ну, і ще був доктор Каліш.

— Каліш? Був... але я не пам’ятаю.

* * *

Цю історію я вже розповім за бабуню сам. Дедалі більше розповідаю за неї. Усе розсипається, тьмяніє, розповзається на клоччя.

Бабунин розпад найкраще було видко за розпадом оповіді. Спершу бракувало хіба що дрібних елементів («Що зі мною коїться... не пам’ятаю вже, нічого не пам’ятаю... хто, в біса, знімав у 1938 «Літо в Ноані»? То була одна з перших ролей Андрич, вона тоді була невимовно прекрасною, невимовно... не пам’ятаю»), тоді зникали уривки історії, подробиці змішувалися й ніхто не знав, де стояла слива, а де вишні, якого кольору була сукня пані Н. якогось вечора, і так далі, а бабуня, як завжди, хвилювалася через розповідь і доповнювала її власною уявою, тобто субстанцією іншої природи. Згодом почали зникати цілі розповіді, або й гірше, одні історії змішувалися з іншими, доходило до незвичайних контамінацій та абсурдних зіставлень.

— Як шкода, що в мене немає авто...

— Бабуню, у тебе ніколи не було водійських прав.

— Як це не було?

— Бо ні. Ти навіть на велосипеді не їздила. Гарні ці магнолії (прогулюємося парком в Оліві, до якого вона безліч разів водила мене в дитинстві; тепер ми поступово міняємося ролями). Не пригадуєш? У тебе завжди були проблеми з вестибулярним апаратом.

— Велосипед — це геть інше. У мене були права і я водила машину.

— Коли? — запитує інквізиторським тоном моя мама, яка глибоко переконана, що бабуні треба довести її помилку, і якщо це зробити, то вона неодмінно закарбує це в пам’яті. — Можеш мені сказати, коли в тебе були права? Бо до війни точно ні. У твого батька не було автомобіля.

— Був. На Україні. Одного разу за ним селяни гналися з кілками...

— На Україні автомобіль мав твій дідусь, дідусь Брокль, а не тато.

— Ну, тоді після війни.

— Мамо, тато першу машину мав у вісімдесяті, як йому Павел купив.

— Це дядько купив йому першу машину? — питаю.

— Так. Дідусеві тоді було сімдесят. Раніше він, звісно, дуже багато їздив мотоциклом і мав у Державному лісництві автомобіль із шофером, проте свій власний отримав лише в сімдесят із гаком. А ти ж бо, — звертається мама до бабуні, — не могла мати автомобіля до тата. Не вигадуй.

— Їздила та й годі.

І так далі, і ніщо вже нас не тішить, навіть магнолії, бо мама силкується довести бабуні логічні суперечності, а бабуня весь час відшукує нові зачіпки, як і годиться доньці адвоката.

Мама дедалі частіше возила її до лікарів, купувала ліки «що звались прегарно, мов грецькі німфи», як пише поет (чи якось так), та це небагато давало. Я чимраз частіше сперечався з бабунею про все, чого їй довелося зазнати, доки вона, зрештою, глузливо не казала: «Так, бо ти, звісно, краще знаєш».

— Що це? — запитав я колись, натрапивши в якійсь кухонній схованці на білі таблетки.

— Е-е-е, то ліки такі. Твоя мама мені їх дає, але здається, що вони не допомагають.

— Але чому вони тут лежать?

— Бо вона мене перевіряє, чи я їх приймаю. Рахує на папірці. То я щодня відкладаю одну таблеточку.

— Але, бабуню...

І так далі. Та повернуся до доктора Каліша. Доктор Каліці теж був славетним