Ляля - Яцек Денель

Вбити крука.

Та як маєш кривий таз,

Спробуй, сядь на унітаз.

Донька тітки Хичевської — то Рибалочка. У ній було чимало вірменської крові, тож, певне, через це посеред її обличчя пишався велетенський гострий ніс, який і породив її прізвисько, котре, звісно, теж було Юлековою вигадкою.

Квартира Рибалочки була облаштована неймовірно гарно, бо Рибалоччин самчик був мистецтвознавцем і реставратором меблів; виконував роботи для різних державних установ, які час від часу за копійки продавали йому різні понищені речі, а він їх реставрував, перетворюючи на справжні перлини.

На столі стояв великий бірюзовий таріль із намальованими на ньому гранатовими плодами, скрізь композиції, декор, скрізь кольорові акценти й бездоганні пропорції.

— Знаєш, я зробила страшенний ляп, — каже мені якось бабуся, — бо одна стулка шафи була відкрита й видко було гуцульську сорочку, прегарно гаптовану бірюзовими нитками на червоному тлі. Рукав зсунувся й мало не землі торкався, і я простягнула руку, щоб поправити, а Рибалочка засичала: «Облишшш, так має бути». А пішла я до неї, бо тато заявив, що крім «Аматі», подарованої Мішею де Сікаром, у нього є чудова скрипка, якої йому цілком достатньо при його здібностях, отож добре було б «Аматі» продати. Я відвезла скрипку до Варшави, де вона мала чекати на оцінювача, а я не хотіла залишати інструмент у себе вдома, бо це справжній жах, у Замку вешталося стільки люду, крім того, ця моя кімнатка така крихітна, щось могло впасти, розтрощити... ну, і Юлек натякнув, що, може, до Рибалочки. Там скрипка теж чекала на оцінювача. Там вона й згоріла у перші ж дні бомбардувань Варшави, у товаристві гуцульської сорочки, тареля із гранатами, ампірного шезлонга, кількох Луї-Філіппів, бідермайєрівської софи, ритму й композицій.

* * *

Коли «Аматі» де Сікарів палала у своєму футлярі, за кілька чи кільканадцять вулиць звідти дядечко Брокль виносив із Королівського Замку картини, канделябри, вирізані зі стін фрагменти фресок, крісла й скульптури; і коли він тягнув якусь малахітову вазу, на подвір’я впала бомба й убила його на місці. Дядька поховали недалеко, там, де тепер лежить уламок старої колони Зиґмунта.

Коли німці увійшли до Варшави й посіли всі установи, тітка Аді пішла вимагати пенсію. Чиновник дивиться в документи й каже:

— Але ж, люба пані, ви ж бо фольксдойч, ви отримуватимете спеціальну пенсію від держави.

А тітка Аді:

— Я є полькха. Я за мій тшоловік пішла на Сибір, і моя тшоловік убила ваша німецька бомба. Я не хотшу ніяка ваша пензія, я хотшу пензія по забита тшоловік.

Дали їй ту пенсію, але Яся Броклівна тремтіла від страху, що німці прийдуть і розстріляють матір за таку зухвалість. Зате вона анітрохи не боялася тримати на полиці між книжками якісь урятовані національні реліквії, чи не серце Костюшка або ще там якоїсь Емілії Плятер.

— А Лоренц, — розповідає бабуся, — словом про Брокля не згадав. Негідник. Після війни грабував усю Польщу, усі колекції, що їх військові відшукували, вивозив до Варшави. Музейники називали його другим Герінгом.

Відкриваю «Боротьбу за культурні цінності» — і справді, про Казимира Брокля, хай там як, а хранителя Замку, тільки й того, що загинув він 17 вересня, рятуючи твори мистецтва з охопленого пожежею будинку. Небагато. Нічого не зміг я довідатися й про портрети вродливої пані Купчелло, що її так багато малював Віткаци; певне, згоріли разом із Замком, бо нікому тоді на думку не спало, що малахітову вазу або декоративну лиштву легше реконструювати за фотографіями, аніж оту мазанину Віткевича.

* * *

Щоб було іще цікавіше, Юлека мобілізували, а з бабунею сталася істерика. «Так, — кричала вона батькові, — так, ти забороняв мені вийти за нього заміж, а тепер що? Він загине. Не повернеться, загине, а я навіть удовою не буду!» Батько відказав: «Не загине. Даю тобі слово честі». А що він був джентльменом, то слова дотримав, і Юлек повернувся з-під Варшави; ото тільки й навоювався, що тиждень у лісі просидів, геть брудний і неголений.

А вже як він з’явився в Кельце, то більше не було мови про відкладання вінчання. Усі з’їхалися до Лисова, насилу стяглися на якісь харчі й влаштували весілля.

— Е-е-е, хіба це весілля. Я обміняла частину масла, привезеного із Закопаного, лише завдяки цьому в нас був індик... аж сором, що гостина вдалася злиденнішою, ніж переважно бувають бучні сільські весілля. Та нічого не вдієш, довелося скликати всеньке село, бо ж ніколи не трапилося, щоб мене на чиєсь не запросили; поставили на подвір’ї столи, виклали все, на що спромоглися, і якось воно тривало до вечора.

* * *

Через кілька днів у маєтку розквартирували якихось німців, а бабуня занедужала на міокардит і вкотре замалим не померла, зрештою, вона із цим уже так зжилася, що й тепер, слава Богу, хоч наче все в неї й спрацювалося дощенту, немовби й цілі ділянки мозку відмерли, а вона таки живе й продовжує усміхатися.

Лисівський будинок був невеликим — звісно, вітальня, у якій облаштувалася прапрабабуня Банда, мала свої шістдесят метрів, а кімната тітки Мехової за двадцять, але їх не можна було виселити; залишалося хіба що звільнити колишній прапрадідів кабінет і комірчину — так і помандрували на звалище поламані меблі, старі ширми, підшивки журналів.

З вікон бабусиної кімнати відкривався чудовий краєвид на поля й луки — у білих рамцях, між шафою й дзиґарями. Сонце сяяло, і в його променях цими полями й луками бігали сільські дітлахи із причепленими до плічей чорними віялами зі страусових пір’їн.

* * *

А бабуня лежала й лежала. Тиша. Цокання дзиґарів, мерехтіння на столі, на склі й порцеляні. Зрідка хіба що лунали тихі кроки німців, що скрадалися коридором, аби послухати радіо. Бо поступово з’ясовувалося, що Лисів усе ж мав стати оазою спокою під час чергової великої війни.

— Люди ладні були думати, що я фольксдойчка, так я завжди хвалила отих наших німців, але нам трапилися самі порядні люди. Може тому, що місцевий