Таємничий острів - Жюль Верн

– Ні, Пенкрофе, нітрогліцерин має надто велику вибухову силу. Хоча ми легко могли б виготовити бавовняний чи навіть звичайний порох, адже у нас є все необхідне: азотна кислота, селітра, сірка й вугілля. Біда лише в тому, що ми не маємо самої вогнепальної зброї.

– О, пане Сайресе, – відповів моряк. – Аби ви тільки захотіли!..

Як бачимо, Пенкроф рішуче викреслив слово «неможливо» із словника мешканців острова Лінкольна.

Прийшовши на плоскогір’я Широкий Обрій, колоністи негайно подалися до тієї точки озера, де мусив відкритися отвір колишнього водостоку, що тепер мав уже виступити з води. Оскільки в той отвір уже не текла вода, колоністи могли спуститися в нього й обстежити його зсередини.

За кілька хвилин вони прибули на південний край озера, і варто їм було кинути погляд на озеро, щоб переконатися: вони досягли мети.

І справді, у гранітному березі озера, тепер уже над рівнем води, з’явився отвір, що його вони так довго шукали. Підійти до нього можна було вузькою смужкою берега, що оголилася після того, як відступила вода. Отвір був футів двадцять завширшки, однак лише футів зо два заввишки і чомусь нагадував стічний колодязь, що чорніє за решіткою край тротуару. Колоністам нелегко було б пробратися в нього, але Наб і Пенкроф узялися за кайла, і менше ніж за годину отвір мав висоту цілком достатню для того, щоб у нього вільно могла зайти людина.

Тоді до нього підійшов інженер і переконався, що водостік у верхній частині має ухил не більш як тридцять – тридцять п’ять градусів. Отже, він був придатний для спуску, і якщо ухил не збільшиться, по колишньому водостоку неважко буде спуститися аж до рівня води у морі. Коли ж – що цілком вірогідно – всередині гранітного масиву виявиться досить велика печера, то нею, можливо, колоністам пощастить скористатися.

– То чого ж ми чекаємо, пане Сайресе? – запитав моряк, нетерпляче бажаючи пройти у темний прохід. – Дивіться, Топ уже побіг туди!

– Гаразд, – відповів інженер. – Але нам потрібне світло. Набе, піди-но наріж для нас соснових гілок!

Наб із Гербертом побігли на берег озера, де росли сосни та інші вічнозелені дерева, і скоро повернулися з оберемком гілок, із яких одразу ж наробили смолоскипів. Колоністи кресалом запалили їх і на чолі з Сайресом Смітом рушили темним проходом, яким нещодавно витікали надлишки води з озера.

Всупереч побоюванням прохід дедалі розширювався, і за кілька хвилин дослідники змогли йти спуском, не пригинаючись.

Але гранітне дно, яке вода полірувала багато віків, було дуже слизьке, а тому колоністи мусили не втрачати обачності, аби не впасти. Тому вони зв’язалися один з одним мотузкою, як роблять альпіністи, штурмуючи гори. На щастя, спуск полегшували кам’яні виступи, схожі на східці. Краплі води, що сочилися ще по граніті, освітлені смолоскипами, виблискували всіма веселковими барвами, і здавалося, що все склепіння вкрите численними сталактитами. Інженер уважно оглядав темні гранітні стіни проходу. Він не помічав жодного нашарування, жодної тріщини! Скрізь тільки щільна дрібнозерниста гранітна твердь. Підземний хід напевне існував від часів виникнення самого острова. Не вода потроху пробила собі цей шлях. Його власноручно пробив Плутон, а не Нептун – на стінках досі виднілися сліди вулканічних поштовхів, сліди, що їх досі до кінця не стерла вода.

Колоністи посувалися дуже повільно. Усіх їх охопило хвилювання від усвідомлення того, що вони спускаються углиб масиву, де мабуть вперше ступала людська нога. Всі мовчали, але в їхніх головах безперервно пульсувала думка, і, мабуть, не в одного виникло побоювання, чи не зачаївся десь у цьому підземеллі, зв’язаному з морем, який-небудь спрут чи інший велетенський головоногий. Отож потрібно було йти у глибину тунелю вельми обережно. Та, зрештою, попереду маленького загону біг Топ, і можна було покладатися на його чуття, – у разі чого він сповістив би колоністів.

Спустившись звивистим тунелем футів на сто, Сайрес Сміт, котрий ішов попереду, спинився, і до нього підійшли його супутники. Там, де вони стали, прохід розширювався і утворювалась невелика печера. З її склепіння крапала вода. Але вона не сочилася крізь гранітну стелю – то були тільки рештки стрімкого потоку, який так довго вирував тут; повітря у печері дихало вогкістю, але у ньому не вчувалося ніяких тлінних запахів.

– Дивись, дорогий Сайресе, – сказав тоді Гедеон Спілет. – Ось нікому не відомий, добре захований у кам’яних глибинах притулок, та, на жаль, у ньому неможливо жити.

– Чому ж неможливо? – запитав моряк.

– Бо він надто малий і темний.

– А чому б нам не розширити його та не пробити отвори, аби впустити сюди світло й повітря? – сказав Пенкроф, який уже ні в чому не сумнівався.

– Ходімо далі, – відповів Сайрес Сміт. – Не припиняймо пошуків. Можливо, нижче природа звільнить нас від зайвої роботи.

– Ми спустилися лише на третину висоти плоскогір’я, – зауважив Герберт.

– Приблизно на третину, – відповів Сайрес Сміт. – Ми пройшли футів сто від входу, а коли пройдемо ще сто футів, то, можливо…

– А де Топ? – урвав хазяїна Наб. Колоністи обшукали всю печеру. Собаки не було.

– Мабуть, він побіг уперед, – сказав Пенкроф.

– Ходімо слідом за ним, – запропонував Сайрес Сміт.

Колоністи пішли далі. Інженер уважно придивлявся до численних звивин проходу і досить легко визначив, що, попри всі його повороти, він іде в напрямку моря.

Колоністи спустилися ще футів на п’ятдесят, рахуючи по вертикалі, коли їхню увагу привернули віддалені звуки, що лунали з глибини гранітного масиву. Колоністи зупинилися й прислухалися. Звуки ці долинали кам’яним коридором цілком чітко, як через слухову трубку.

– Це гавкає Топ! – вигукнув Герберт.

– Атож, – відповів Пенкроф. – Це гавкає наш славний собака, та ще й як люто гавкає!

– Ми маємо обковані залізом кілки, – нагадав Сайрес Сміт. – Будьте напоготові. Вперед!

– Стає щораз цікавіше, – прошепотів Гедеон Спілет на вухо морякові, і той ствердно кивнув у відповідь.

Сайрес і його товариші кинулись на допомогу Топу. Його уривчасте гавкання ставало дедалі виразнішим, і в ньому вчувалася незвичайна лють. Може, він зіткнувся з якоюсь твариною, випадково потурбувавши її? Не думаючи про небезпеку, яка загрожувала їм особисто, колоністи, можна сказати, бігли вперед, охоплені непереборною цікавістю. Вони вже не спускалися, а скочувалися слизьким дном каналу і, подолавши за кілька хвилин футів шістдесят, побачили нарешті собаку.

Там прохід виводив у велику казкової краси печеру, де, люто гавкаючи, бігав Топ. Пенкроф і Наб, розмахуючи смолоскипами, освітлювали зблизька всі впадини у гранітних стінах, а Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт, піднявши кілки, приготувалися до будь-якої несподіванки.

Величезна печера виявилася порожньою. Колоністи обстежили її уздовж і