Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
— Що це?.. Хто це?.. — шепнула мавка.
Куценко відповів:
— Якась душа сміється. Не в силі зрозуміти, як ясновельможна граф'янка може розмовляти з нуждарем і викидком життя, таким, як я…
— Так ви думаєте?.. Отже, прошу прийняти до відома, що я завтра пополудні знов прийду до лісу й дам вам відповідь на ваші слова про недосяжну мрію.
До побачення.
Куценко мовчки уклонився мавці й, коли вона зникла за входом до парку, ще довго дивився за нею. Здавалося йому, що вона відійшла занадто нагло й несподівано… Не подала йому руки…
Аж мороз пішов по нім на думку, що він, може, несвідомо вразив її немило словом, рухом, поглядом очей?..
Певно, мусив її неприємно діткнути дикий регіт, котрий він так одверто з'ясував їй…
Однак чому вона, немов на злість тій адовій душі в пшениці, заявила:
«Отже, прошу прийняти до відома, що я знов прийду…» Те її «отже» обдало його великою радістю. Адже те слово характеризує всю її істоту!.. Те її «отже» — це, на його думку, визов людській заскорузлості та глупоті, це скеля власної особистості і власної думки… Це міст, перекинений понад прірву межи щастям суспільно високопоставленої людини та між горем найбіднішого, богом і людьми забутого нуждаря…
Але відкіля той холод при розстанні одночасно з її бажанням говорити завтра знов з ним?..
Не міг інакше того з'ясувати, як химерністю жіночої вдачі.
Він думав:
«Жіноча химера — як погода і сльота: не знати, відкіля й коли прийде, не знати, куди й коли піде.
Але розмова граф'янки з нуждарем — хіба ж це не химери великопанської особи, жадібної нових вражінь?..»
Злякався тих думок, які були би в силі скаламутити хрустально-чисте сяйво мавки-мрії.
Став сердитися на себе та на дикий регіт темної душі і глянув на зелено-мовчазний пшеничний лан.
XVI
Коли Куценко так дивився, привітав його гурток селян, які вертали з роботи в полі. Майже всі були ті самі, що вчора ждали довго на зарплату й через нього отримали видатну підвишку зарібку.
Попереду йшов Панько Гавриш,
— Паньку, — обізвався Йван Куценко, — там у пшениці якась душа сидить… Добудьте її відтіля…
Панько збентежився:
— Душа? У пшениці?.. Пане Іване… я… боюся…
— Не бійтеся… Візьміть іще кількох і скочте…
Охочі зголосилися.
— Де ж та душа?..
Нараз Панько крикнув, показуючи рукою у пшеницю:
— Гляньте! Що це?..
Верхи пшениці розступаються!..
Рів робиться… Біжить глибоко в лан… у противний бік од нас!.. Душа боїться!..
Хлопці, за мною!
Панько, а за ним хлопці миттю скочили й пірнули у пшеницю.
За хвильку почув Куценко захриплий крик:
— Не руш мене! Загризу на смерть!
Одночасно Панько зарепетував із глибини пшениці:
— Мамо рідна!.. Не витримаю!.. Тріскає живіт!
Захиталася пшениця від сміху Панька і хлопців.
Куценко ще не охолов од вибухів веселості людей, як Панько Гавриш і другі виринули з пшениці й вивели на світ якесь несамовите, кострубате та кудлате чудо-диво, опира, чи вовкулака, як його уява в казці розмальовує.
Від шиї аж до ніг він мав на собі одежу з стебел пшениці, з коноплиння і з кукурудзиння, що було прив'язане до шиї перевеслом і підперезане так само в поясі.
Набрякле й повикривлюване обличчя, на котрому ніс, уста та очі мали намір, як здавалось, позамінюватись місцем осідку, розмикане, скуйовджене і розпелехане волосся та присліпуватий вигляд очей робили з тієї постаті страшну та одночасно і смішну тварину.
Як тільки ця подоба угледіла Куценка, стала шарпатись, човптися, борсатися й смикатися, щоби знов сховатися у пшеницю.
Однак не мала сили вирватися із цупкого перстеня обнять Панька і хлопців.
Хоч Куценко зараз догадався, що це мусить бути управитель, а проте спитав:
— Хто ти?..
Постать затремтіла й носовим, роздертим та порожнім голосом почала бурмотіти:
— Я — не я… Я… кукурудзяний дух…
Коли люди, що стояли разом з Куценком на дорозі, як довідалися від Панька, що цей страхопуд — це пан Пенкальський, дивувалися та порскали зі сміху.
— Що ви у пшениці робите весь день, пане шляхтичу Пенкальський? — запитав Куценко.
Управитель, що дійсно сидів у цій дивній подобі, з великого сорому, страху та ганьби поводився, мов несповна розуму, бо мимо того, що неможливо вже було затаїти себе, він заїло та запекло силкувався доказати, що він — не він.
Мабуть, поза острахом перед помстою селян він брав теж під увагу думку, що коли село і двір дізнаються, як він смертельно оганьбив та осмішив себе, тоді йому прийдеться якнайдалі утікати з тих околиць.
Та без уваги на все те, він, засліплений любовною жагою до граф'янки й біснуватою ненавистю до «всіх селян», не міг запанувати над собою.
Безсильне ревнування і злість на Куценка й на граф'янку задля того, що вона, на його думку, кидала в неславу дух аристократії, вибухла у ньому диким реготом, коли побачив граф'янку разом з Куценком.
Тепер він ошаліло силкувався знищити наслідки власного нерозуму, котрий його зрадив.
Тому на Куценкове питання, що він робив весь день