Бурецвіт - Марія Ряполова

До мене підсіли Мася та Вулик.

— Ну, як ти? Нервуєшся?

— Ага.

— Нервуйся, нервуйся, тобто, не нервуйся, не треба, — погладила мою руку Вулик.

— Ну, як тобі… проповідь твого коханого? — я хитнула головою в бік сцени.

Вулик зашарілася.

— Ти про що?

— Життя — лайно-о-о, лайно життя-а-а! — проспівав Мереж на мотив «Журчат ручьи».

Бурецвіт, який щойно обговорював щось із Вихрою у протилежній стороні залу, підійшов до зібрання очолюваного медиком.

— Панове, вибачте, але, може, ви присіли б та послухали мого друга, — шукач тактовно схилив голову. Компанія почала повільно розповзатися.

Бурецвіт плюхнувся біля мене.

— Привіт, дівчата!

— Мені жодного разу не поталанило в цьому житті, крім одного, коли мене не зґвалтувала діваха на ім’я Мрія. Але насправді я вважаю, що мені не пощастило й тоді.

— Що ще за Мрія? — насупилася Вулик. — І я вважаю це, як не дивно, подарунком долі. Завдяки тому, що, на відміну від інших, я ніколи не бачив оманливих вогників фортуни на своєму шляху, я ясно розумію, яке лайно життя.

— Це… це не має значення.

— Я кажу вам це, щоб ви зрозуміли, що життя — лайно.

Байдуже, своє життя ви прожили, чи ні, байдуже, як довго ви жили і скільки разів.

— Що він верзе? — почулося звідкілясь позаду.

— Я кажу вам це, аби ви цілком урозуміли, що життя — будь-що лайно, і не дуже переймалися тим, що я вам зараз скажу.

Шепіт скрізь по залу стих.

Мереж замовк і повільно обвів аудиторію серйозним поглядом.

— Ви, певно, пам’ятаєте історію з тузькими чаклунками.

Звісно, історію про тузьких чаклунок пам’ятали усі. Втім, згадувати про них уголос уважалося поганим тоном. Тузькі чаклунки були закритою темою, закритою темою для всіх.

Їх було сім. Усі вони були родичками, і не тільки родичками, вони утворювали, так би мовити, пряму генеалогічну лінію. Де й коли народилася найстарша, перша чаклунка, не знав ніхто. Всі решта народились у Тузі. Причому друга чаклунка була дочкою першої, третя — дочкою другої, четверта — дочкою третьої і так далі. Тож наймолодша чаклунка доводилася найстаршій прапрапраправнучкою.

У чаклунок була спільна здатність омолоджувати або зістарювати людей. Так вони розправлялися зі своїми недругами. Чаклунка промовляла закляття, і людина миттю старішала, аж доки не падала замертво, та ще й кістки її зотлівали. Звісно, вони могли діяти і не так радикально. Могли просто кілька років додати.

Тоді не вщухали суперечки щодо того, чи слід застосовувати смертну кару. І уряд вирішив використовувати тузьких чаклунок. Смерть швидка, безболісна, та й убивством це важко назвати, просто, так би мовити, пришвидшення природних процесів.

Попри те, видовище страти було просто жахливим. Тому завжди було чимало бажаючих її споглядати.

Страчували, щоб не турбувати часто чаклунок, тільки раз на рік зразу всіх приречених.

Тут іще треба сказати, що в усіх тузьких чаклунок була цікава родинна риса. Вони всі страшенно пиячили.

І от одного разу зібрали всіх найгірших злочинців, маніяків, терористів, серійних убивць у відведеній для страти залі, зібрали всіх найбагатших і найвизначніших у рядах для глядачів і стали чекати на чаклунку. Чаклунки завжди запізнювалися.

Нарешті прибула чаклунка, вже добряче під градусом, і приступила до виконання своїх обов’язків. На лихо, з перепою вона переплутала закляття.

І перед ошелешеною публікою постали кілька десятків малюків у завеликому для них тюремному вбранні.

Найстаршому, правда, було двадцять три, наймолодшому, якого довелося розшукувати у шматті, чотири місяці.

— Ой, вибачте, — пробурмотіла чаклунка і більше не промовила нічого, бо її здолала гикавка.

Здійнявся страшенний галас. Що було тепер робити? Продовжувати страту? Але ж перед катами стояла купка безвинних дітей і один юнак, який, втім, у двадцять три ще нікого не вбивав.

Звісно, про те, що вони наробили в дорослому житті, дітлахи й гадки не мали. Адже разом зі скинутими роками стиралася і пам’ять про них. І навіть якщо повернути їх у попередній вік закляттям тузьких чаклунок, вони нічого не пам’ятатимуть.

Але ж є результат — вбиті та скалічені, і є вирок суду.

Страту довелося відкласти.

Ці події сталися якраз напередодні виборів до парламенту. Історія набула розголосу і стала одним із засобів політичної боротьби. Одна партія наполягала на страті омолоджених душогубців, інша захищала бідних дітей, яким доля подарувала другий шанс вирости порядними громадянами. Третя заявляла про необхідність відсторонення тузьких чаклунок від здійснення правосуддя. Четверта пропонувала відтепер завжди омолоджувати злочинців і перевиховувати, бо це ж так гуманно. П’ята закликала стратити самих чаклунок і теж мала своїх прихильників.

Дітей поки випустили з в’язниці і поселили в дитячий будинок під нагляд правоохоронців. Та спокою їм не було. Їх тягали по демонстраціях, телешоу, весь час виставляли перед камерами, на них кричали, в них жбурляли каміння, до них підлещувалися і надсилали їм неймовірно дорогі подарунки. Постери з їхніми обличчями продавалися в кіосках і книгарнях.

Першим не витримав колишній ґвалтівник і вбивця худеньких бабусь, а тепер — чотирнадцятирічний хлопчак. Він перерізав собі горлянку у ванній. Другим наклав на себе руки отой старшенький, двадцятитрьохрічний. Найменшого придушив батько застреленої ним у дорослому житті дівчини.

Газети вибухнули праведним гнівом — хто на кого. «Смерть підлітка на совісті лідера фіолетово-жовтих». «Скільки можна знущатися з дітей? Нові жертви передвиборних афер червоно-сірих». «Нахабна провокація: злочинців досі не страчено, родичі загиблих мстяться».

— То ви пам’ятаєте про тузьких чаклунок? — Мереж