Бурецвіт - Марія Ряполова
— Байдуже.
— Ну, відкоркуємо обидві, — Метелик поставив пляшки перед собою. — Подайте мені коркотяг, будь ласка.
— А під столом затишно, — раптом прокинув Стелько, задумливо звівши очі вгору, — по собі знаю.
— Яка смакота, — Шмига облизав губи, — люба, ти перевершила сама себе.
Жіночка, що сиділа напроти нього за столом, осміхнулася.
Це була його дружина, звали її Роса. Шмига щомісяця збирав у себе на хаті декого з клубу, а влаштування вечірки повністю покладав на плечі Роси. Щоправда, їй це начебто подобалося.
Роса теж приходила на кожне засідання клубу, але ми її не пам’ятали, бо вона сиділа тихо, як мишка, і, як сама зізналася, потайки читала книжку або ж вишивала що-небудь.
— Пам’ятаю, тоді я почув від Кодла чимало непристойних анекдотів, — сказав зі сміхом Тіній, чоловік, що був на засіданнях за ведучого, — за все життя стільки не чув.
— О, так, — Кодло заусміхався, ніби йому комплімент зробили, — до речі, я тут пригадав до теми…
— Кодло, ми ще не дійшли до кондиції, — перервав його Шмига.
— Сподіваюся, сьогодні ми до цієї кондиції не дійдемо, — додав Метелик.
— О, Метелику, припини. Я починаю з пристойних анекдотів, ти ж знаєш. Якщо тобі не сподобається, можеш залізти під стіл.
— Що про нас подумають наші новенькі, — встряв Стелько. — Ми ж повинні поважати одне одного.
— Новенькі? Та це вже наші люди! Чи не так?
— Кодло, мені теж не подобаються ваші анекдоти, і під стіл я лізти не хочу, — рішуче промовила Мася.
— Масю, — Метелик стукнув п’ястуком по столу, — молодець!
— Так, наша Мася — розумничка, — долучився до похвал Стелько.
— Я її люблю, — зауважив Метелик.
— На наступному засіданні я порушу проблему свободи слова, — сказав Кодло і відправив до рота грибочок.
— І я її люблю, — виголосив Шмига, — я і Кодла люблю.
Хоч і знаю, що от прийде Кодло до клубу, зійде на сцену і всіх нас, кого треба, багнюкою вимаже, і так це в нього розумно і тактовно вийде, що не присіпаєшся.
— Ну, розійшовся, — буркнув Кодло.
— Я вже і новеньких наших люблю, хоч і знаю їх іще мало.
Росо, куди ти дивишся, в гостей тарілки порожні!
— Голубці будете? — спитала Роса.
— Ні, дякую, — відповів Бурецвіт.
— Давайте, я не відмовлюся, — закивав Мереж.
— Який салатик іще не куштували?
— Ні, ні, досить, дякую, — сказала я Метелику, що вже майже до країв наповнив мій келих.
— Ви щось цікаве готуєте на наступний раз? — поцікавилася Мася в шукача.
— Так.
— Ще б пак. Ви просто… як скринька з сюрпризами.
Я не зрозуміла, чи то вона зверталася до нас трьох, чи то до Бурецвіта на «ви».
— Такого якраз і не вистачало нашому клубові. Ви ж нас не полишите?
Дивилася вона лише на шукача.
— Ні.
— Це добре. Вам із нами затишно?
— Так.
— Це добре.
— Нам треба частіше зустрічатися поза клубом, — сказав Шмига. — Може, поїхати кудись. Знаю, зараз не сезон. Але… м… наприклад, узимку можна з’їздити в гори, покататися на лижах. Хоча б на кілька днів.
— Так, а влітку, бо воно ж коли-небудь знов настане, — очі Вулик загорілися, — влітку можна здійснити подорож навколишніми селами.
— На машинах? — запитала Роса.
— Ні, по-старовинному.
— Пішки?
— На конях, — усміхнулася Мася.
— До літа ще дожити треба, — сказав Мереж.
— Це точно, — кивнув Бурецвіт.
— Ви обов’язково маєте поїхати з нами! — вигукнула Вулик. — Лірино, чого мовчиш? Ви всі поїдете з нами. Так?
— Гм. Якщо ви захочете.
Шмига підскочив із келихом.
— Тост! Пропоную тост!
— О, тост! — підхопив Кодло. — Давай краще я. Мені тут нещодавно один розповіли.
— Звісно, — відмахнувся Шмига, — тільки чомусь мені здається, що ми разів десять його вже від тебе чули.
— Ні, це новий!
— Ти завжди так говориш. Я не знаю, як можна мати одночасно таку ціпку пам’ять на анекдоти і такий склероз.
— Шмиго!
— Не заважай. Тост. Проголошую тост!
— Проголошуй уже, — сказав Метелик. — В усіх налито?
— Так от, тост. За наших нових друзів: Ліринку, Бурецвіта, Мережа!
Вулик заплескала в долоні.
— Коли ви познайомитеся з нами ближче, то зрозумієте, які ми чудові. Куди! Ще не пити, ще не весь тост. Так от, щоб наші любі друзі…
— Це ви йому зараз любі друзі. А спробуйте з ним посперечатися — порве, — не залишився у боргу Кодло.
— Кодло! Мій любий Кодло! Не лайся, давай я тебе поцілую.
— Стоп! Оцього не треба.
Шмига перехилився через стіл, щоб дотягнутися до приятеля, і випнув вуста. Кодло поспіхом відсунувся разом зі стільцем.
— Любий, обережніше, ти все поперевертаєш, — застерегла Роса.
— Ну, гаразд. Завершую тост. Щоб наші нові друзі були здорові, повноцінні, не ламали рук-ніг, добре спали, щоб