Бурецвіт - Марія Ряполова

— Лірино, — дратівливо перебив він, — я не про те. Ви кепський клуб обрали.

— Тобто?

Мені такий поворот зовсім не сподобався, час же лине, вже який є.

— Можливо, ви у небезпеці.

— Де ми?

— Мені стало відомо з достовірних джерел, що це — лігво маніяків.

— Що? — я аж сіла на ліжку. — Яких маніяків, що ти верзеш?

— Таємне товариство. Можливо, служителі якогось культу.

— Що?

— Вони збираються вночі та проводять ритуальні обряди.

— Що?

— Ти сама маєш побачити. Давай, одягайся, я по тебе заїду.

У слухавці запікало. Я почухала потилицю. На годиннику за тридцять перша. Хай мені грець.

12

Ми вилізли з русалкової машини і подалися до вікон, що світилися жовтим світлом. Мені хотілося спати понад усе.

Це був триповерховий квадратний будинок на околиці. Виглядав він придатним для мешкання, але занедбаним. Його колись оточував паркан — подекуди виднілися його рештки. Життя, до того ж активне соціальне, вирувало лише на першому поверсі. Інші два дрімали у темряві. Доводилося йти обережно, щоб не натрапити на розкидані подвір’ям цеглини та якісь залізяки. Ми підкралися до вікна. Штори було запнуто.

— Іди сюди, тут є дірка, — русалка покликав мене до лівого краю вікна, де між рамою та шторою була щілина, корисна у нашій справі шпіонажу.

У кімнаті просто на підлозі колом розсілися людей з десять із клубу. Серед них я впізнала Стелька, Вихру і ще декількох.

Несподівано всі вони скривили страшні гримаси, роззявивши роти і максимально натягнувши губи. Нічний кошмар дантиста. Я відсахнулася. За кілька секунд присутні стулили роти і надули щоки. Потім стали смикати себе за кінчики носів.

— Все гаразд, — трохи фальшивим тоном вимовила я, відійшовши від вікна. — Це все корисні поради… не знаю, Мережа або Бурецвіта. Це вони вдосконалюють зовнішність. Пригадуєш оголошення?

Якийсь час русалка мовчки дивився на мене.

— А! — сказав він. — Ну… Тоді… Кхм…

Русалка стенув плечима.

— До речі, Лірино, мене ще й досі цікавить особистість вашого Дивника. Ви дізналися, хто він?

— Ні, — я намагалася вся влізти у своє до останнього ґудзика застібнуте пальто, з руками, ногами, головою. — Він не називається нам. Каже, сам не знає, хто він.

Русалка насупився.

— Ходімо.

Ми стали пробиратися назад до машини.

— Обережно, не вбийся. Тут скрізь каменюки. Не знає, хто він? Але Мрія начебто нічого не казала про можливу втрату пам’яті.

Я зітхнула, переступаючи через якусь залізяку.

— Можеш прийти і прочитати його думки.

— Не можу.

— Чому?

— Ну, як тобі сказати, він не у зовсім звичній подобі.

— Але ж він усе одно щось думає?

— Не знаю, що він думає. Не вмію читати думки маленьких страхіть.

Ми перелізли через залишки паркану.

— А ви вже приготували тему? Ти казала, що ви мали приготувати тему для наступного засідання.

— Так, уже підготували.

— Гаразд. Я прийду на засідання. Треба скоріше вже припиняти все це. Це ваш крок, наступний — мій.

13

— Любі друзі!

Ніколи не починайте так свою промову, особливо якщо тема її — не надто приємна.

— Бог створив цю планету, і вона йому не сподобалася. Тому Бог заселив її людьми, — Мереж планував підготувати кращий виступ, але загуляв, тому вийшло трохи уривчасто. — Головна місія людей на землі — підтримувати на ній належний рівень лайна. Ми всі рухаємося до того, щоб стати лайном. Усіма речами, нами створеними, ми користуємося лише певний час перед тим, як вони стануть лайном. Тобто сміттям, гниллю, непотребом. Ви повинні широко розуміти поняття «лайно».

— Як людина, що закінчила медичний університет, я можу запевнити вас, що це абсолютно неможливо, — із поблажливою усмішкою пояснював якийсь чоловічок невеликому колу слухачів.

— Ваша медицина ще просто не доросла, — відказала Шума. — Я займаюся не так давно, а ніс уже вкоротився на чотири міліметри.

— А мені здається, трохи виріс, — насмішкувато шпигнув пан Шмига. Сьогодні він був спокійний, бадьорий та усміхнений.

Певно, інопланетяни відклали свій наступ.

— Та що ви таке кажете? — Шума стурбовано торкнулася носика. — Я заміряла.

Чого вони не слухають Мережа? Бовдури.

— … Як би ви хотіли бути поховані? Знаєте, от живе собі людина, вважає, що вона щось значить, а потім від неї лишається паралелограмчик із хрестом або каменюкою. І знаєте, це так принизливо. Навіть якщо каменюка дуже велика, і не просто каменюка, а пам’ятник, і не просто пам’ятник, а обкладений квітами цілий рік — все одно це так принизливо, що краще б уже нічого не лишалося. І я розсудив, хай мене кремують. А попіл куди? І рішення прийшло миттєво. В унітаз. Унітазові я віддавав так багато протягом свого життя. Усе, що я створював, усе моє лайно. Я хочу злитися з ним у вічності.

Я хвилювалася. Те, що ми вигадали, в жодні ворота не лізло. Це було гірше за вкорочення носа. До того ж я, здається, застудилася. Коли ми похапцем збиралися до клубу, виявилося, що Дивник забрав мого капелюха і влаштував собі в ньому кубло. То поки ми дісталися сюди, вуха у мене геть повідмерзали. Тепер, у теплі, їх поколювало. Я сиділа, розтирала пальцями вушка та намагалася зазвати хоч одну