Франческа. Повелителька траєкторій - Дорж Бату

— Боляче?

— Боляче… — прошепотіла Франческа й заплакала.

— Бідолашна… — поспівчував я.

Коли Франческа заспокоїлась, я спитав:

— Чессіно, як так вийшло?

— Вина захотіла випити.

— ???

— Узяла пляшку, встромила штопор, вкрутила й почала тягти. І витягла. Тільки не корок, а ручку. Клятий штопор, його навіть чортові в сраку не вкрутиш, дрипане китайське лайно! — дівчина вилаялась ще якимось невідомим мені італійським словом. — Ну, і…

— Поцілила собі в око.

— Угу… Джорджіо, я дурепа?

— Ну причому тут «дурепа»? Авжеж, ні. З кожним могло таке статись. Я от якось на свій день народження відкривав шампанське і встрілив корком собі в щелепу. А потім, через кілька днів, знову відкривав шампанське — вже на Новий рік — і поцілив у єдину лампочку над столом. І зустрічали ми Новий рік у темряві. І дуже обережно їли.

— Чого це? — здивувалася Франческа.

— Бо скляночки від тієї бісової лампочки були у всіх салатах і в стравах, що стояли на столі. Відтоді шампанське мені не довіряють.

Напарниця зареготала. Їй стало набагато краще.

У командний центр ми зайшли разом. Франчесці не пощастило, бо на той момент у зборі була вся команда. Першим дар мови втратив професор Рассел. Засмаглий після Флориди астрофізик аж свиснув з подиву:

— Бачу, ви тут без мене не нудьгували!

— Ага, бачите, які між нами були суперечки?! — огризнулася Франческа, і досі зла на наставника за те, що покинув нас напередодні стиковки вантажівки Dragon з Міжнародною космічною станцією.

— Вирішували, яку саме кутову швидкість розрахувати для «Дракона»! — Франческа тицьнула себе пальцем у синє око. — Джорджіо переміг!

Рассел так і завмер з роззявленим ротом. Трейсі розгублено кліпала очима. Баррел зареготав так, що задзвенів плафон на стелі.

Усі витріщилися на мене.

— Ем-м-м… А-а-а… Вона жартує! Франческо!!!

— Звісно, жартую! — всміхнулася дівчина. — Ми не кутову розраховували. Я сказала Джорджіо, що монгольські буузи [36] придумали китайці!

Задоволена своїм жартом, Франческа іржала як ненормальна. Але більше ніхто не сміявся. Я почувався не те щоб незручно… Однак Трейсі вже дивилася на мене з підозрою. Я штрикнув напарницю пальцем під ребра й сказав:

— Я ні при чому!

Тут Баррел зареготав ще голосніше, ніж коли побачив Франческу вперше. І було чого, бо полковник, звісно ж, не міг спокійно сидіти у своєму кабінеті навпроти, коли в командному центрі, в якому ми ще не зачинили дверей, діялося щось таке веселе, і зайшов до нас швидким кроком, ніби після третього дзвінка на виставу, початку якої не хотів пропустити.

Побачивши мою напарницю з синцем на правому оці, полковник різко загальмував. Ззаду в нього врізалася сержант Сара МакКарті — вона не очікувала, що полковник ударить по гальмах (дотримуйтесь дистанції на дорозі!!!).

Уся наша зграя була в зборі. Не вистачало хіба що вусатого механіка Ренді.

— What’s going on? — повільно протяг полковник, не зводячи очей з Франчесчиного ока.

— Вони з Джорджіо побилися! — засміявся Баррел.

Полковник подивився на мене, на Франческу. Ще раз на мене.

— Не вірю, — сказав нарешті. — Якби кадет поставив дівчині такий фінгал, то у кадета вже не було б голови!

Я не знаю, що смішного було в цій ситуації. У Петросяна на концертах і то смішніше. Але всі, разом з Франческою, тішилися, мов діти.

Дуже вдалий спосіб відвернути увагу від своєї халепи придумала моя напарниця, хочу я вам сказати!

Тепер усі сміялися з мене. Я пирхнув, сів за свою станцію і надів гарнітуру.

— Джорджіо справжній джентльмен, — тихо сказала Сара, коли всі нарешті втомилися від дурнуватого іржання. — Він ніколи в житті не підняв би руку на дівчину. Тим більше на свою напарницю!

— Дякую, Саро! Ти єдина нормальна людина в цьому дурдомі!

— Ти ба! — Франческа дала мені легкого запотиличника, а потім обняла за плечі. — Не сердься, Джорджіо, я ж пожартувала! Я розповім правду!

Я ввімкнув робочий комп’ютер і відкрив сесію.

— …і я з усієї сили заїхала собі кулаком в око! — розповідала Франческа аудиторії.

— От холера з тим вином, — пробурмотів полковник. — Я завжди казав, що треба пити віскі. І здоровіше, і такої халепи з корками не буде.

Почалася зміна, і всі вже розходились, як мене вколола одна думка. Я встав, підійшов до Франчески й заглянув їй в очі.

Так і є! Дівчина завжди залишається дівчиною — незважаючи на здоровенний фінгал, її ліве, ціле око було акуратно нафарбоване. Краса понад усе!

* * *

Франческа мовчки зайшла в кабінет, зняла свої окуляри на півобличчя і подивилась на мене. Синець під правим оком трохи розплився і став ще більший. Щоправда, набряку на оці вже не було, від чого здавалося, що це не гематома, а якийсь жахливий ранковий експеримент з макіяжем. Я насилу відірвав погляд від пошкодженого ока напарниці й зрозумів, що знову щось сталося.

Фраза «Франческа зайшла/вбігла/увірвалася/ввалилася в кабінет» сама по собі вже означає форс-мажор, катастрофу, кінець спокою і чималі проблеми. Але я вже до цього звик. Ба більше, в ті дні, коли моя напарниця не чудить, я почуваюсь незатишно. Знаєте, коли ви шість днів на тиждень, в один і той самий час звертаєте на певну вулицю або виходите на певній зупинці, то виробляється певна звичка. Знайомі місця, знайомі краєвиди. Ви точно знаєте, що будете робити в наступну секунду — подивитесь ліворуч, потім праворуч, подумаєте про погоду й підете або поїдете собі далі на повному автопілоті. Але в якийсь день ви чомусь мусите проїхати повз звичний поворот або зупинку. І саме це почуття дискомфорту через відхід од певної системи виникає в мене, коли Франческа чемна й зібрана і з нею нічого не стається.

Та сьогодні в мене не було відчуття дискомфорту. Здогадайтеся чому?

Франческа мовчала.

Мені все стало ясно.

— Доброго ранку, Чессіно! А тепер що сталося?

Франческа вийшла з трансу й ображено подивилась на мене.

— Джорджіо, що означає «тепер що сталося»?! Я тобі що, кишенькове джерело катастроф?! Ти що, думаєш…

— Я взагалі-то привітався, — перебив я напарницю.

— Не перебивай мене!!!

Я мовчки підійшов, сів поряд, усміхнувся й сказав:

— Франческо. Усе гаразд, не сварись. З тобою завжди щось стається. Я вже звик. Мені вже нудно, коли ти просто приходиш і ми просто починаємо працювати. Тому давай, ділись. Що цього разу?

Франческа важко зітхнула.

— Я ключі в машині захряснула. Точніше, в багажнику.

— Як таке могло статись?

— У мене по дорозі до роботи в багажнику щось каталося. Ну, я приїхала, зупинилася, смикнула ручку відкриття багажника, вийшла, захряснула двері, тицьнула на кнопку замка, пішла відкрила кришку багажника, поставила все на місце, закріпила те, що каталося, й захряснула багажник. А ключі лишилися там… — заплакала дівчина. — Я про них забула…

Франческа часом нагадує мені мою молодшу дочку Христину. Христя плаче, коли їй сумно чи погано, сміється й жартує, коли їй добре. Вона злиться, коли голодна або хтось її дражнить, і не проти накапостити, якщо на неї найде відповідний настрій. Є тільки одна маленька різниця. Христині сім років, а моїй напарниці — двадцять п’ять.

— Не плач, ragazza mia, зараз ми все вирішимо!

Я взяв телефон і набрав янгола-охоронця всіх автівок бази, нашого вусатого механіка Ренді.

— Як ти, друже?! — зрадів Ренді.

— Я в порядку, а ви як?

— Сьогодні випробовую свою крихітку! — похвалився механік. — Незабаром канікули, будемо возити