Франческа. Повелителька траєкторій - Дорж Бату
— Привіт, як справи? Це Пеґґі, командир! Уже бачимо вантажівку! — сама командир МКС Пеґґі Вітсон говорила з нами, як небожитель з грішниками.
— Привіт, як у вас там погода? — спитала Франческа.
Пеґґі засміялася.
— У нас холодно! Але зараз вигляне сонце й стане тепло! Ми вам дамо картинку з борту, щоб ви орієнтувалися в напрямках.
— Клас!
— Відео, монітор 2, — сказала Трейсі і вивела картинку.
Ми побачили на моніторі світлу цятку на тлі чорного космосу. Цятка блимала то зеленим, то червоним вогниками.
— ОК, погнали, — прошепотіла Франческа. — Команда!
— Ключ готовий!
— Єсть! Імпульс!
Це були п’ять найстрашніших хвилин за всю операцію. Ми вдвох. Рассела з нами немає, тільки командир МКС на зв’язку та ще веселий Джоель. І це все, що ми мали. Але завдяки Франчесчиному талантові корабель став рівно там, де було треба.
— Усе, ми бачимо Dragon на підході! — сказала Пеґ.
— Тепер переорієнтація.
— Готорн!
— Я тут! — відповів Джоель. Здавалося, що він щось старанно пережовував.
— У вас перетяг на 72 градуси.
— Так! Соррі, чувак.
— Ми будемо йти в зворотний бік. Мені цифра 108 подобається більше, ніж 72 (108 — сакральне число у буддизмі).
— Як вам буде зручно, чувак. Крутіть ним, як хочете.
— А чому 108, а не 72? — спитала Франческа.
— Апарат занадто великий. Я краще дам слабший імпульс у зворотний бік, аніж балансуватиму на 72 градусах. У крайньому разі пшикну на найменшу потужність — це набагато краще, ніж знов його перетягти й коливатись. Я розрахував на 108 градусів.
— Ти впевнений?
— Звісно, що ні!
— Тоді поїхали!
У моніторі ми бачили, що Dragon зробив оберт назад і став рівно там, де йому треба було стати.
— Дякую, Сі-Ті! Ви впоралися трохи раніше, тому ми встигнемо до 10:00 АМ (на момент початку наших маневрів ми не вкладалися в графік).
— Дякую, на все добре!
— На все добре, Пеґґі.
— Дякую, пташки!
— Дякую, Даніелю!
— Дякую, Сі-Ті!
— Дякую, Маріело й Джоелю!
— А подивіться-но в монітор.
— Монітор п’ять, Готорн! — сказала Трейсі.
У моніторі маячили зовсім молоденькі хлопець і дівчина — Джоель і Маріела.
Аж після завершення операції у нас почало калатати серце, затряслися руки і стали ватні ноги. І ми зрозуміли, що кава буде тут явно зайва.
* * *
— Якщо рипатимешся, я прострілю тобі коліно і скажу, що в тебе це з народження, зрозумів? — спокійно сказала Франческа. Нахаба ошелешено відступив.
Хто тут іще вважає дівчат «слабкою статтю»? Хто вважає, що геть усі дівчата — це абсолютно безпорадні істоти, які й кроку не зможуть ступити без мудрих чоловіків? Хто ще вважає, що жінка залежна від чоловіка і не в змозі себе захистити? Bullshit!
Там, де Франческа, там завжди щось стається. Поряд з моєю напарницею ніколи не можна розслаблятися через те, що будь-якої миті може скластися нештатна ситуація, причому не факт, що винна в ній буде саме сицилійка.
Ми вертались з тиру, де традиційно щосереди проводились стрільби для цивільних працівників. Полковник Вескотт тягає мене туди з підозрілою періодичністю. Франческа ходить зі мною за компанію. І стріляє краще за мене, якщо чесно. Проходячи біля «зони прийому» (це спеціальна зона, куди прибувають транспортні літаки з транзитним вантажем), ми побачили невеличкий загін морських піхотинців, що летіли з Пенсильванії на базу в Нью-Лондоні. Піхотинці в перерві між прибуттям і відбуттям байдикували й збиралися вийти в місто погуляти. І тут на обрії замаячили дві дивні фігури з гвинтівками M4 на плечі. Одна фігура була вбрана в штани кольору хакі та сіру футболку з чорною сорочкою. На грудях у фігури теліпалися військові жетони. Фігура була в окулярах. Друга фігура була в синій сорочці, чорній спідниці по коліно і теж в окулярах. Військових жетонів фігура не мала. Це були ми з Франческою. Ми йшли з тиру в зброярню здавати гвинтівки.
Капрал морпіхів, кремезний здоровань з червоним обличчям, з нудьги вирішив пожартувати над дивною парочкою.
— Гей, курочко, гвинтівка до землі не тягне? — морпіхи заіржали.
Ми зупинились і подивилися в бік «жартівника».
— Оу, яка курочка! Знаєш, я для тебе маю щось у штанях…Пістолет! — морпіхи знову заіржали.
Чесно, я не очікував такого нахабства. Я майже рік уже обертаюсь серед військових. Серед них трапляються різні люди, часом різкі, грубуваті, деколи навіть хамовиті. Але ніколи. Ніколи я не бачив такого ставлення до жінки.
— Заткнись, придурок! — не витримав я, відчуваючи, що починаю закипати. Я зупинився і зробив крок назустріч червонопикому. Я нічого не боявся, бо був на своїй базі і на плечі в мене була гвинтівка.
— Стривай, Джорджіо, я сама. Просто будь поряд, — Франческа взяла мене за сорочку і стала справа від мене.
— Що ти там бурмочеш? Не поснідав зранку, чи що? — крикнула вона.
Морпіхи заіржали ще голосніше. Капрал перевальцем, руки в кишенях, підійшов до нас, криво посміхаючись.
— Воу, воу, воу! Що ти там говориш, манюня? Не будь така зла, у мене вільний вечір, підемо кудись? Не пошкодуєш. Знайдемо десь мотельчик…
— З тобою? — вигнула чорну брову напарниця. — Ти високої про себе думки, чувак. Забудь. Тут через два квартали — ферма. Там є корови, може, якась тобі й підійде.
Нахаба явно не очікував такого крижаного душу від маленької на зріст дівчини. Він стояв й дивився на нас з-під лоба. Морпіхи якось несміливо засміялися.
— Не говори зі мною так! — вичавив нарешті капрал. Він з натуги ще більше почервонів і став схожий на помідор.
— Бо що? — насмішкувато спитала Франческа. — Що? Заплачеш?
Морпіхи мовчали.
— Ти про це пошкодуєш! — рявкнув червоний ґоблін, підняв ручищу й ступив крок уперед.
Ми зняли з плеча гвинтівки синхронно.
— Якщо будеш рипатись, я прострілю тобі коліно й скажу, що в тебе це з народження, зрозумів? — спокійно повідомила Франческа.
Нахаба ошелешено відступив.
Ззаду вже швидко наближалися солдати роти охорони.
— Що тут, у біса, таке?! — начальник охорони, сержант Маковскі, з двома озброєними солдатами стояв, розставивши ноги й заклавши руки за спину.
— Хай вам капрал пояснить! — сказала сицилійка, закидаючи гвинтівку на плече.
Маковскі суворо подивився на капрала.
— Що сталося, капрале?
Нахаба став струнко і відрапортував:
— Сер, нічого, сер!
Сержант Маковскі подивився на нас.
— Андрію, що таке?
— Він образив Франческу, сер.
— Як?
— Він назвав мене «куркою» і натякав на свій в’ялий член у штанях, — відповіла Франческа.
Морпіхи було реготнули, але раптом усі одразу схопилися, вишикувалися в шеренгу й стали струнко. Наближався полковник Вескотт.
— Сержанте Маковскі, доповідайте!
— Сер, цивільні мали конфлікт з капралом морської піхоти у транзитній зоні, сер!!!
— Що тут було? — спитав полковник уже в нас.
Франческа слово в слово повторила те, що сказала сержантові Маковскі. Полковник стис кулаки й почервонів. Нічого доброго це не обіцяло. Він підійшов до капрала і тихо-тихо сказав:
— Представтесь по формі.
— Капрал Гатічнґс, командир відділення XX батальйону КМП!
— Ваша версія, капрале?
— Сер, я просто пожартував, сер!
— Двох підлеглих сюди!
— Молодший капрал Вейн, рядовий Джонсон, до мене! — скомандував капрал.
Два морпіхи прибігли на поклик командира.
— Ваш командир використовував такі слова як «курочка», «манюня» і «пістолет у штанях»? Робив цивільній неприйнятні пропозиції?
Морпіхи кинули погляд на капрала, зам’ялися й мовчали.
— Відповідайте на запитання! — гаркнув
