Тiнi забутих предкiв - Михайло Михайлович Коцюбинський
— Він ще жартує!
Софія Петрівна сердито обвела оком цілу родину і чотирьох собак, що сиділи за столом, але співчував їй тільки Антоша.
На знак протесту він налив собі чарку горілки, вихилив зразу і, одкинувшись в кріслі, заклав руки в кишені своїх офіцерських штанів. Жан спокійно жував печеню під захистом «міноносця», Савка робив таку міну, наче його в хаті не було, а Ліда розтягнула уста і перегнулась до батька.
— Я була певна, що-о...
Але Антоша не дав їй скінчити:
— Жартувать добре в родині, а нащо ж тато проповідує се мужикам. Вони настроєні так, що щохвилини чогось чекаєш...
— Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш їсти — працюй, моє серце. Ну, от.
Він був веселий, розвивав далі свій план і з побільшеним апетитом накладав на тарілку цілу купу салати, не помічаючи навіть, що бідна забута Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизує морду та крутить хвостом.
— Ліда в своїй чудесній сукенці, що так їй до лиця, щоранку буде виганяти корову, а вечорами доїти, підкасавши подолок... Ха-ха!
— Щодо мене, то я...
— От і прекрасно...
Подавали солодке. Савка гримів ложечками і протягав білі у рукавичках руки між лікті панів й собачі морди. Жан посадив пляму з сметани на адміральську тужурку, і «міноносець» старанно зчищав серветкою мокре. Такса Софії Петрівни лизала тарілку, а Мільтончик, забувши пристойність, скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.
— Аркадій! Тобі покласти ще крему?
— Клади, клади, та chегіе[20], я сьогодні голоден.
Ні, таки справді він чув бадьорість по сьогоднішній сходці, де рішуче стояв за те, що народ має право на землю.
— Блажен, іже і скоти милуєть... — одповів текстом на свої думки мовчазний Жан і освітив більмами щетинасте обличчя. — Міноносце! Дай папіроску...
— Єсть!
— Браво, Жан, браво!.. — розсміявся Аркадій Петрович. — То ж скоти, а то люди...
Ну, починались тексти з Святого письма. Антоша терпіти не міг їх. Він кинув в куток кімнати зібгану хустку, а Нептун скочив й приніс. Забавно було дивитись, як Нептун на бігу хляпав обвислим вухом і тріпав білу поноску під чорним холодним носом.
— Нептун! Ісі!..
Він обережно вийняв з рота собаці мокру од слини хустку.
Але Нептун раптом застиг. Підняв голову вгору і грубо два рази гавкнув. Занепокоїлись інші собаки, а Мишка кинулась до дверей і, підгорнувши під себе куценький хвостик, заллялась дзвіночком.
— Хто там? Подивись, Савка.
Савка вернувся і ознаймив, що прийшли мужики.
— А! Мужики... Клич їх сюди.
— Аркадій, може б, ти перше скінчив обідать. Вони почекають.
Аркадій Петрович нізащо не хтів... Він вже скінчив.
Мужики увійшли і купою стали біля порога. Був межи ними і Бондаришин, що гроші узяв, а не виїхав нині на панове сіно.
— А що скажете, люди?
Люди мовчки тупались на однім місці, білі, як вівці, в своїх полотнянках, і дивились на блискучий посудою стіл, за яким засідали пани і собаки.
— За яким ділом прийшли?
Рудий Панас кліпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув ліктем Івана. Іван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, і всі у згоді заморгали на нього. Бондаришин не смів вийти з тісної купи і звідти вклонився ласкавому пану.
— Прийшли до пана погомоніти за землю.
— Я дуже радий. За яку землю?
Бондаришин замовк і озирнувся на кума. Тоді Іван поміг:
— За панську, прошу ласкавого пана...
— Що тепер, значить, такі часи настали... — додав Марко...
— Та й пан самі нам казали... — не втерпів Панас. А Бондаришин вже закінчив:
— От громада і присудила... Будемо одбирати землю од пана...
— Що?
Аркадій Петрович несподівано крикнув.
Він встав з-за столу і наблизився до них з серветкою у руці.
Але люди були такі спокійні, наче прийшли порадитись тільки у звичайних хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько і зашамкав покірно:
— Ми не хочемо кривдити пана... щоб усе мирно, по-божому було...
— Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, — одвів діда рукою рудий Панас.
Тепер вже ціла родина — Софія Петрівна, Антоша і Ліда — покидали свої місця і встали за плечима хазяїна дому.
Лиш сліпий Жан лишився сидіти, світячи більмами на собак, що лизали тарілки.
А Бондаришин провадив так само покірно і наче байдужно:
— Борони Боже... лишимо й панові трохи земельки... на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була... та на крокет...
— Ах, ах! — зробилось млосно Софії Петрівні, і поки Ліда подавала їй воду, Антоша заклав руки в офіцерські штани і процідив крізь зуби:
— Вот негодяи!..
— Ми вже так через те, що пан були добрі до нас, спасибі ласкавому пану, — кланявся Бондаришин.
— Аякже... Гріх що казати... всі люди пана «татком» взивають... — гуділи за ним.
— Ну, добре, — стримав образу Аркадій Петрович. — Не одрікаюсь од своїх слів... Коли так присудила громада...
В його голосі чувся вже лід.
— Аркадій! Що ти говориш!... Як смієте ви!.. — хвилювалась Софія Петрівна.
Антоша поривався щось говорити, і сині жили наллялись в нього на білому лобі.
— Так отак, пане... за два дні маємо свято, тоді громада й поділить землю. А тим часом нехай пан собі поміркують, де їм лишить на грядки... чи коло дому, чи в полі.
— Звісно, що коло дому... ловкий погній... і наручно буде... — вирвався з радою рудий Панас.
— За два дні вже пан самі обміркують... Ми не хочемо зразу... бо ви в нас добрі, спасибі ласкавому пану і вашій пані... Вони нас ніколи не забували...
— Авжеж... чи порошку там, чи мазі якої... звісно, наші пани... Оставайтесь здорові...
І поки виходили люди, усі стояли немов закляклі, тільки Аркадій Петрович теребив в руці серветку.
Але Софія Петрівна отямилась скоро:
— Аркадій! Ти збожеволів! Ти не смієш оддавати землю. Ти маєш діти!..
— Это нельзя оставить! Тут нужны меры... — гарячився Антоша і так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала під ногами у нього.
