Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін

Такому, як Півник, можна й у вигині шиї примоститись.

Він стояв і роздивлявся на степових дивних, химерних велетнів, аж рота розкривши.

Ну, й руку з повідцем послабив. І не звернув уваги, так захопився, що повідець висмикнувся із пальців.

І поспішив нестримний Хода вперед та вперед, бо його рожевий п’ятачок вловив чудовий кислий, такий смачний запах вівсяних висівок, намазаних на телячу шкіру. Бо кушніри готували дорогоцінний матеріал - харатею-пергамен для списування книжок.

Реп’ях, відтоді, як Півник придбав Ходу, повсякчас був поруч при поросяті. Хоч його і вивчив для полювання дядько Півень, та все ж він був із породи пастуших собак. Тепер йому було кого доглядати і берегти. Реп’ях застережливо гавконув і кинувся за Ходою. А неслухняний Хода побіг по вогкій плинфі. І добре сліди ратицями карбував по глині, за ним пес пострибав - теж сліди ставив.

Хлопчик, не тямлячи себе від жаху, мов уві сні, теж побіг по плинфі.

Знав, що чинить страшну шкоду, а про те - не міг спинитись. Стрибав і стрибав по плинфі. Гонитва тривала недовго, але Хода, Реп’ях і хлопчик позначили чимало цеглин.

Дядько Півень стояв перед митрополичим чоловіком і покірно опустив голову.

Йому протягував служка того чоловіка церковного дощечку з надряпаними по воскові знаками. Скільки плинф зіпсували слідами Хода, скільки Реп’ях, а скільки необачний небіж, і скільки плинф розваляла весела компанія. Усе було списано - до єдиного сліду.

- У тебе є гроші сплатити збитки?

- Немає. Я боярський боржник.

- Тоді, крім княжого уроку, ти ще відробиш два тижні!

- Спасибі за ласку. - Дядько низько, низько вклонився митрополичому чоловікові, і його служці. Набагато нижче, ніж треба їм кланятись.

А малий знав, що дядько так низько кланяється, щоб не було видно, як у нього побіліли стиснуті губи. І щоб цей посіпака, наглядач чортів, не примітив, як шаленою люттю наливається погляд Півня…

Дядько лише двічі оперіщив батогом небожа. Крізь стулені зуби процідив:

- Бігом додому! Та не трапляй мені на очі, поки не відійду… Прости мою гнівливість, Боже! - І він тричі широко перехрестився.

Малий тікав від будови храму, немов за ним гналися чи вовки, чи болотні духи. А повідець Ходи стискав із такою напругою, що нігті збіліли. Шкіра на плечах і спині, руках палала, мов обварена окропом.

В істобці малий допоміг Тальцю куховарити, помив посуд, наносив воду… І тільки тоді, коли побачив, що із Золотих воріт виїздять їхні коні, схопив торбу та й побіг на Оболонь. Туди мали вигнати коней Будий ще й четверо їхніх холопів.

Звичайно, Ходу він потяг за собою, і Реп’ях з ними подався.

Вечір западав швидко, і в тернинах на схилах пробували голоси солов’ї. Вже підходив кінець їхніх співів, все менше й менше чулося співаків у синіх густих сутінках.

Малий прив’язав до куща порося і поліз до теплої, майже гарячої води. Він печерував. Все брав: і рибу, і раків, що траплялися і самі йшли в руки. Отож, коли пастухи пригнали коней, мав цілу купу риби і раків. Холопи зраділи, як малий приніс свою рибу, і посадовили до свого гурту. Дядька з них ніхто не жалів, що йому додалося роботи. І малого не лаяли. Тільки один митрополичий чоловік у всіх викликав злостивість. Тільки шукає, де б здерти шеляги й вивірки. Хіба не однаково, чи буде там поросячий знак, чи собачий, чи п’яти людські? Все одно плинфа піде у мур, заллють її вапном - і хто її бачитиме? Коник теж так думав. Але він особисто вирішив, що таку покару наклав наглядач тому, що ця плинфа була призначена для храму. І дійсно, плинфа зі слідами Півникових п’ят і ратиць Ходиних потрапили в мури Софіївського собору. А плинфи із слідами Реп’яха відвезли до Золотих воріт і поклали в мур на другому поверсі над брамою, де незабаром мала підвестися надбрамна церква.

Що це - щира правда, можна було переконатися в Софіївському музеї, бо в експозиції протягом багатьох років були виставлені плинфи із слідами ратиць і дитячої ноги. А плинфи із слідами Реп’яха знайшли при розкопках Золотих воріт у 1980 році, коли готували реконструкцію цієї споруди.

Наближалося свято Купали, і по всіх церквах, мурованих на Горі, по дерев’яних на Подолі, попи-греки і наші почали проповідувати проти поганських старих звичаїв. Застерігати проти хороводів і купальських вогнищ, проти бісівського співу, танцювання та стрибання через вогнища. Митрополит призначив на Купальську ніч всенощну службу в церквах і передав у наказ калугерам своїм, себто попам, щоб споглядали, хто з прихожан не з’явиться на молитву. Але прості люди, особливо на Подолі, на Копировім кінці, ще за день, потихеньку вийшли з міста. І пішли у віддалені діброви до потаємних лісових ручаїв, річок та озерець. Дядько Півень був у розпачі, він хотів іти на всенощну до Десятинної церкви. Та не приведеш із собою всіх боярських холопів туди. Та й хто глядітиме-за кіньми і самою істобкою, за припасами, зрештою? Лишити холопів - без сумніву - подадуться на ігрища бісівські, а полонені можуть втекти. Тоді Півень мучаючись, і клянучи долю, попрохав огородника на Купальську ніч потримати у стайні під замком Ляха і Німця. Він також вирішив коней не гнати на пасовища, а тримати на конов’язі. А робітників-холопів городник йому порадив не утискати і не неволити, нехай буде богу щира молитва одного Півня, ніж шамотіння дюжини байдужих холопів. Дядько цій пораді зрадів, бо в нього голова аж пухла від повсякчасних турбот. І, певно, зовсім забув про Півника, бо не взяв його із собою на всенощну відправу. Півник нагодував і півня і порося, і Реп’яха, і взявся за коней. Вичісував їм гриви і хвости, вичищав кошлаті бабки. Це були лісові коні: товсті, із здоровенними тулубами, грубими короткими шиями і густим волосінням на ногах. По конях зразу впізнавали, що вони древляни.

А в княжих людей які ж гарні були коні! Високі, стрункі, тонконогі й зовсім без кошлатості. Казали, що князь тих коней закуповував і в угрів, і в греків царгородських, і навіть в підступних кровожерних печенігів. Що правда, після того, як князь Ярослав розбив окаянного Святополка, казали, що печеніги кудись зникли, розпорошились, подались геть, чи пошесть їх якась подушила. А деякі люди казали, і малий Півник це сам чув, бо він до всього прислухався, що печеніги просто розбрелись по степових околицях Київської