Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін

І піп перехрестив і підштовхнув на шлях, що вів до величного, могутнього храму.

Малий ступив до храму, високо звівши вгору очі і намагаючись роздивитись візерунки над вікнами неймовірної величини.

Але так сталось, чи корч з ним причинився, чи від хвилювання, що його нога на гладенькому камені спіткнулась, перечепилась, але він ледь-ледь не впав, І тоді глянув униз. І побачив - обабіч чистої, метеної, мощеної брилами світлого каменю дороги сиділи й стояли страшні потвори. Люди без рук, люди без ніг, люди без очей, люди без вух, люди з обтятими носами, люди з виразками на покалічених кінцівках. Горбаті, сопливі, клишорукі, криві. Усі виставляли навмисне, на огляд своє каліцтво наче дорогу прикрасу.

Вони протягли до хідника свої увічні руки, хворими смаженими вустами благали, молили, вимагали подаяння.

- Дядьку, хто вони?! - скрикнув Півник, вчепившись у дядькову руку.

- Хіба не бачиш? Старці. - байдуже відказав дядько Півень,

- А ти коли їх бачив?

- Бачу вперше, а чув багато.

- А я про це в своєму житті ніколи не чув, а бачу вперше! - ледь не кричав Півник, з острахом придивляючись до чужого горя і вбогості. - А чого вони такі?! Чого вони тут сидять?! Хіба немає кому їх доглядати?! А де їхні родичі?! - не заспокоювався Півник.

- Тихо! - дядько Півень шарпонув за руку так, що ледь короб не злетів. - Мовчи! Ми перед храмом.

І почав хреститись. Півник за ним.

Дядько Півень спитав у служки при дверях, кому можна замовити молитву, і той відіслав їх у бічний прохід.

Вони йшли межи стовпів кольорових каменів. Небаченим ніколи ще розмаїттям виблискували мозаїчні візерунки.

Попин, що звався Симеон, був широкоплечий міцний чоловік з довгим і м’яким, як у дівчини волоссям, привітно зустрів Півня.

- Добре чиниш, сину мій, що прийшов до нашого храму. Особливо радісно, що ти з древлянських пущ. А там у вас ще пребагато поганства та волховання. Добре, що тебе Господь сподобив, Всі твої побажання виповняться. Надійся! Молись! І наберись терпіння.

Малий і рота не розорив, але питання, як і перед тим, його мучили. А голоси гугняві, хрипкі, благання про милостиню забивали ангельський спів на хорах. Співали Давидові псалми.

Он і калугер у срібних ризах.

Він дивився і не бачив срібного гаптування на заморських оксамитах, що прикривали боярські та княжі тіла.

І ще його мучило - а чому цих страшних калічних людей пустили під двері найкрасивішого храму?

Півник примостився під стіну поруч дядька. Дядько ревно молився, а хлопчик все поривався назовні, до убогих.

Храм наповнився людьми вщерть. І все то були не прості, сірі, а все бояри, князі, гридні, дружинники.

На хори піднялась і вся родина великого князя.

Та малого хлопця це зараз не дуже цікавило, хоча він все запам’ятовував, сам того не усвідомлюючи.

І коли всередині, в храмі співали псалми, і вгорі, на хорах, і внизу, малий потиху відступаючи, рачкуючи полишив храм.

Підступив до убогих.

Хто з них молився, гугнявлячи ті самі псалми, що співали в храмі. Хто куняв, хто жував, перекочував беззубими яснами якусь поживу. Хто подалі від хідника, ті колупалися в лахах, нужі шукали.

Хлопчик підійшов до найближчого безногого чоловіка із засохлою, виламаною лівицею.

- Чого з тобою отаке сталося? - спитав по довгій мовчанці хлопчик, бо було несила стояти над людиною і мовчати.

- Бог покарав, - похмуро відповів чоловік, струшуючи могутніми плечима. - В бою на Льті з печенігами. Відступився Бог від мене за мої гріхи і віддав під удари поган. Посікли мене шаблями, погнули стрілами.

Далі запитав у сусіда з обрізаним носом і з одним оком:

- А з тобою що, чоловіче, сталося?

- Бог покарав,

- Хіба може Бог обрізати вуха і носа, і око виколоти?! - не вгавав малий.

- Дурню ти! Бог мене видав у руки грекам! Вони мене полонили і скалічили…

- І тебе Бог покарав? - спитав горбатого клишорукого сусіда.

Той підняв гостре підборіддя межи кривими плечима. І з гордістю повідомив.

- Мене не покарав. Він покарав моїх батьків. А мене Бог відзначив благодаттю. Бо хто мучається при житті, той по смерті потрапляє в царство небесне.

- А тебе за що Бог покарав? - підступив Півник до чорнобородого широкоплечого красеня, що виклав на коліна безпалі культі рук.

Чорнобривий посміхнувся.

- Звідкіль я знаю? Арканом мені печеніги руки скрутили. Вночі я втік. Та руки попухли, потім загнили пальці. Тепер от! - Він підніс до Півникового лиця культі. Солодкий сморід шпигонув хлопчикові в ніздрі.

Хлопчик ішов уздовж хідника і все питав, питав. А йому відповідали: «Бог покарав… Печеніги полонили… Бог покарав… Боярин мордував… Ляхи полонили… Бог покарав… Греки осліпили… Пошесть напала…»

Потім почали із храму виходити ліпші люди, і жебраки покинули всякі розмови.

А завели своє скиглення і прохання милостині.

Дядько Півень після служби вийшов, аж світився від щастя.

Півник таким його ні разу не бачив.

Він навіть його не вилаяв, що зник із храму до кінця служби.

Лише за першою брамою дядько надяг свого гостроверхого ковпака повстяного.

- Півнику, Півнику! Я відчуваю, я знаю, Богородиця мені допоможе! - Він знов заяв шапку і широко перехрестився…

Віддаючи Півневі зброю та звільняючи із сараю бранців, городник сміявся.

- Ну й вигадав ти, Півню! З тебе вийшов би добрий воротар чи вартівник при порубі. Треба буде воєводі сказати!…

Коли вони всі - дядько, небіж та полоненики прийшли до істобки, хтось із холопів спитав глузливо:

- Ну як там у городника? Прохолодно і проголодно було у стайні?

- Не було жарко… Жінка дати теплий білий хліб… Городник дати пити мед із хмелем…

А Лях затято мовчав.

Після обіду дядько з Будом, Тальцем і полонениками погнав коней пасти.

А Півник лишився в істобці прибирати.

Але весь час думав про калік-жебраків.

І страх хвилями напливав на нього. Він пішов до східного кута, де дядько повісив глиняного бога із сяйвом навколо голови, і почав молитись, щоб бог був ласкавий до тих калік-бідаків. Щоб ніколи бог не покарав його, не відступився від нього і не зробив його жебраком.

Коли Півник помолився перед богом, виліпленим на глиняній дощечці і розфарбованим яскравими фарбами, йому стало легше.

І він страшенно зрадів, бо зрозумів, що бог його почув…

Веселий, щасливий, він побіг на полювання - треба годувати яструба. Щось починав яструб занепадати.

Та у вівторок, коли Півник