Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін
- Голубів пожираєте? - Він схопив і підняв малого за вухо. - Ти що, не знаєш, - голубів не годиться чіпати! Та ще й людських?
- Та це я, - промимрив Будий. - Я малого пригостив.
- Він збив голуба, а ти його пригостив?! Ну добре. Першого разу вибачаю… Випери мою сорочку, а я посплю. Як оце отуди тінь впаде - розбуди! - І він показав топорищем на тінь від конов’язі,
І завалився під кожуха на піл.
Малий прав сорочку в цебрі з попелом і гарячою водою, і сльози його душили горло. Від образи, що дядько його при холопові за вухо схопив. Але ж, по-правді, і він не повинен був бити голубів. Тут не ліси деревлянські. Тут земля вже полянська і град стольний ще й до всього!!!
Вивісив сорочку на перетинку від конов’язі під пекуче сонце, і не встигла вона ще добре висохнути, як дядько Півень сів на полі. Сидів із заплющеними очима, загорнувшись у кожушину. Кілька разів глибоко дихнув і розплющив заплилі синцями очі.
Помацав сорочку - ще вогка.
- Плесни мені води! - наказав малому.
Умиваючи лице та обмиваючи шию, рухав своїми могутніми руками, і за кожним рухом під тонкою шкірою переливались, перекочувались бугристі м’язи.
Будий варив кашу і замішував тісто для коржів.
Малий сидів на порозі істобки і оббивав камінчики, щоб були округліші й краще лягали в шкіру пращі.
В цей час за міськими валами бовкнули дзвони, скликаючи віруючих до обідньої відправи.
Зразу ж опав гуркіт і галас на валах, і чулись лише окремі голоси.
3вичайно, до церкви підуть лише городники та майстри. А прості робітники - дєлателі обідатимуть та відпочиватимуть, щоб невдовзі стати до важкої праці.
З брами, яку пізніше надбудують церквою і зватимуть Золотими воротами, виїхало шестеро їхніх возів і потяглись до істобки. За якийсь час ще четверо робітників прийшло до становища їхнього. Перекаляні жовтою глиною, заступи на плечах, а на заступах висять великі кошики.
Ще кілька хвилин, і подвір’я перед істобкою ожило рухом, загомоніло.
Дядько вдяг химерну безрукаву сорочку і кинувся оглядати вози і коней. Обмацав їхні ноги, перевірив, як на шиї пульсує кров.
Поки холопи не попорали коней і не засипали їм в шальки товченого ячменю, він не наказав Будому ставити на стіл кашу і гарячі коржі.
За столом, стоячи, дядько Півень почав читати «Отче наш…»
Але Лях і Німець мовчали. Тоді дядько Півень перервав молитву і виголосив:
- Мовчите? Значить, їстимете кашу і коржі. А товчене сало з часником іншим разом одержите. І солонину теж!
І повів далі молитву. Інші за ним повторювали. Навіть Німець голосно вимовляв, перекручував слова. Тільки Лях затято мовчав. І лишився, як і обіцяв дядько Півень, без товченого сала з часником і доброго шмата солонини.
Ось на валу біля брами сухо застукотіло било.
Холопи насуплено підвелися з-за столу, розбираючи свої шапки та брилі.
Зарипіли, заспівали колеса шести возів, цвьохкали батоги і гупали важкі копита об вибиту землю.
Дядько Півень покидав подвір’я останній. Ішов і уважно придивлявся до коней та возів, мов чекав якоїсь напасті.
Увечері знов зібралися всі до істобки, і Будий всіх годував кашею крутою та коржами з конопляною олією. Рівно палала суха березова скіпка в залізних вилках, тільки час від часу обгорілий вуглик з дзвоном падав униз на залізне коритце - щоб пожежі не було.
Після вечері Півень зробив на свіжо обтесаному стовпові, що підпирав сволок, засічки сокирою, а на держаку сокири карби ножем поробив. Це він так «записав» виконану за день роботу.
Як і першої ночі, дядько і Будий були надворі, біля коней, а небіж спав разом з усіма в істобці.
Малий швидко заснув, але коли його поторсали із словами: «Ану перевір, чи спить вишкрябок?» - він прокинувся і не спав більше.
- Та спить… - зашепотіли десь поруч у темряві.
- Лютує цей боярський пес… Карби карбує на стовпові. Треба порізати їх усі…
- У нього реза й на сокирі. Не тре… Дарма тільки роздрочиш псюгу… патлача…
- Бач, розпустив патли, коси заплів, як вояка князя Мала… А такий же раб, холоп, як і ми…
- Е, брате, - озвався хтось. - Він не такий, як і ми. Він лише боржник. Відробить своє і вільний птах - лети, куди хочеш!
- Ото він нашими шиями своє ярмо відкупає!
- Не кажіть, брате, - голос старого Тальця. - Ви самі бачили, як він сьогодні плинфу вантажив, на верхи тягав.
- Тю на нього, на навіженого! Пнеться перед городником та перед майстрами, може помітять та похвалять!
- Він не для похвальби пнеться…
Малий зачаїв подих - це говорив Лях.
- …він пнеться, щоб його помітили і до себе взяли, щоб до них прирівнятися…
- Хе-хе! Далеко куцому до зайця…
- Ні! Цей виб’ється нагору. Де на своєму череві проповзе, де на ваших горбах виїде,… - сказав Лях і замовчав. І більше ні слова.
Інші робітники ще за щось лаяли дядька, але останні слова, що чув крізь сон малий, були слова Будого:
- Набридло мені коржі пекти. Піду до городникової служниці, попрошу ковша закваски. І випечу добрий хліб житній.
Та наступного дня, ще на самім світанку приїхав верхи городник і загадав усім поспішати на Поділ та вантажити перепалений вапняк і возити до будови Софії.
І цілий день Півник був сам на господарстві.
Навіть кашу зварив.
Хоч була каша недосолена і вугілля в неї чимало налетіло, їли всі з насолодою і мовчки. Один тільки Будий невдоволено зауважив.
- Вугілля забагато в цьому вареві.
- А тебе ніхто не примушує їсти вугіль! - гостро зауважив дядько Півень, кліпаючи запаленими червоними повіками. - Замочуй ячмінь на кашу. Грибів не жалій. Вранці сходи до городника. Його ключниця тобі дасть закваску на хліб. Завтра божий день - неділя. Праці не буде. Тільки коней поженете на Либідь випасати. Городник сказав, що нам дозволили випасати на лівому березі Либеді. А Лях і Німець підуть до городника на подвір’я і сидітимуть у нього в колодках…
Всі застигли, просто отетеріли.
Першим підняв голос Талець.
- Півню! Ти… ти що вигадуєш? У боярина вони в колодках не сиділи!
- У боярина добрі ловчі пси і воїни є, вірні холопи є. Пущі древлянські, болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От і вся моя челядь. Як підуть бранці і сховаються в земляків та знайомих.