Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін

- Голубів пожираєте? - Він схопив і підняв малого за вухо. - Ти що, не знаєш, - голубів не годиться чіпати! Та ще й людських?

- Та це я, - промимрив Будий. - Я малого пригостив.

- Він збив голуба, а ти його пригостив?! Ну добре. Першого разу вибачаю… Випери мою сорочку, а я посплю. Як оце отуди тінь впаде - розбуди! - І він показав топорищем на тінь від конов’язі,

І завалився під кожуха на піл.

Малий прав сорочку в цебрі з попелом і гарячою водою, і сльози його душили горло. Від образи, що дядько його при холопові за вухо схопив. Але ж, по-правді, і він не повинен був бити голубів. Тут не ліси деревлянські. Тут земля вже полянська і град стольний ще й до всього!!!

Вивісив сорочку на перетинку від конов’язі під пекуче сонце, і не встигла вона ще добре висохнути, як дядько Півень сів на полі. Сидів із заплющеними очима, загорнувшись у кожушину. Кілька разів глибоко дихнув і розплющив заплилі синцями очі.

Помацав сорочку - ще вогка.

- Плесни мені води! - наказав малому.

Умиваючи лице та обмиваючи шию, рухав своїми могутніми руками, і за кожним рухом під тонкою шкірою переливались, перекочувались бугристі м’язи.

Будий варив кашу і замішував тісто для коржів.

Малий сидів на порозі істобки і оббивав камінчики, щоб були округліші й краще лягали в шкіру пращі.

В цей час за міськими валами бовкнули дзвони, скликаючи віруючих до обідньої відправи.

Зразу ж опав гуркіт і галас на валах, і чулись лише окремі голоси.

3вичайно, до церкви підуть лише городники та майстри. А прості робітники - дєлателі обідатимуть та відпочиватимуть, щоб невдовзі стати до важкої праці.

З брами, яку пізніше надбудують церквою і зватимуть Золотими воротами, виїхало шестеро їхніх возів і потяглись до істобки. За якийсь час ще четверо робітників прийшло до становища їхнього. Перекаляні жовтою глиною, заступи на плечах, а на заступах висять великі кошики.

Ще кілька хвилин, і подвір’я перед істобкою ожило рухом, загомоніло.

Дядько вдяг химерну безрукаву сорочку і кинувся оглядати вози і коней. Обмацав їхні ноги, перевірив, як на шиї пульсує кров.

Поки холопи не попорали коней і не засипали їм в шальки товченого ячменю, він не наказав Будому ставити на стіл кашу і гарячі коржі.

За столом, стоячи, дядько Півень почав читати «Отче наш…»

Але Лях і Німець мовчали. Тоді дядько Півень перервав молитву і виголосив:

- Мовчите? Значить, їстимете кашу і коржі. А товчене сало з часником іншим разом одержите. І солонину теж!

І повів далі молитву. Інші за ним повторювали. Навіть Німець голосно вимовляв, перекручував слова. Тільки Лях затято мовчав. І лишився, як і обіцяв дядько Півень, без товченого сала з часником і доброго шмата солонини.

Ось на валу біля брами сухо застукотіло било.

Холопи насуплено підвелися з-за столу, розбираючи свої шапки та брилі.

Зарипіли, заспівали колеса шести возів, цвьохкали батоги і гупали важкі копита об вибиту землю.

Дядько Півень покидав подвір’я останній. Ішов і уважно придивлявся до коней та возів, мов чекав якоїсь напасті.

Увечері знов зібралися всі до істобки, і Будий всіх годував кашею крутою та коржами з конопляною олією. Рівно палала суха березова скіпка в залізних вилках, тільки час від часу обгорілий вуглик з дзвоном падав униз на залізне коритце - щоб пожежі не було.

Після вечері Півень зробив на свіжо обтесаному стовпові, що підпирав сволок, засічки сокирою, а на держаку сокири карби ножем поробив. Це він так «записав» виконану за день роботу.

Як і першої ночі, дядько і Будий були надворі, біля коней, а небіж спав разом з усіма в істобці.

Малий швидко заснув, але коли його поторсали із словами: «Ану перевір, чи спить вишкрябок?» - він прокинувся і не спав більше.

- Та спить… - зашепотіли десь поруч у темряві.

- Лютує цей боярський пес… Карби карбує на стовпові. Треба порізати їх усі…

- У нього реза й на сокирі. Не тре… Дарма тільки роздрочиш псюгу… патлача…

- Бач, розпустив патли, коси заплів, як вояка князя Мала… А такий же раб, холоп, як і ми…

- Е, брате, - озвався хтось. - Він не такий, як і ми. Він лише боржник. Відробить своє і вільний птах - лети, куди хочеш!

- Ото він нашими шиями своє ярмо відкупає!

- Не кажіть, брате, - голос старого Тальця. - Ви самі бачили, як він сьогодні плинфу вантажив, на верхи тягав.

- Тю на нього, на навіженого! Пнеться перед городником та перед майстрами, може помітять та похвалять!

- Він не для похвальби пнеться…

Малий зачаїв подих - це говорив Лях.

- …він пнеться, щоб його помітили і до себе взяли, щоб до них прирівнятися…

- Хе-хе! Далеко куцому до зайця…

- Ні! Цей виб’ється нагору. Де на своєму череві проповзе, де на ваших горбах виїде,… - сказав Лях і замовчав. І більше ні слова.

Інші робітники ще за щось лаяли дядька, але останні слова, що чув крізь сон малий, були слова Будого:

- Набридло мені коржі пекти. Піду до городникової служниці, попрошу ковша закваски. І випечу добрий хліб житній.

Та наступного дня, ще на самім світанку приїхав верхи городник і загадав усім поспішати на Поділ та вантажити перепалений вапняк і возити до будови Софії.

І цілий день Півник був сам на господарстві.

Навіть кашу зварив.

Хоч була каша недосолена і вугілля в неї чимало налетіло, їли всі з насолодою і мовчки. Один тільки Будий невдоволено зауважив.

- Вугілля забагато в цьому вареві.

- А тебе ніхто не примушує їсти вугіль! - гостро зауважив дядько Півень, кліпаючи запаленими червоними повіками. - Замочуй ячмінь на кашу. Грибів не жалій. Вранці сходи до городника. Його ключниця тобі дасть закваску на хліб. Завтра божий день - неділя. Праці не буде. Тільки коней поженете на Либідь випасати. Городник сказав, що нам дозволили випасати на лівому березі Либеді. А Лях і Німець підуть до городника на подвір’я і сидітимуть у нього в колодках…

Всі застигли, просто отетеріли.

Першим підняв голос Талець.

- Півню! Ти… ти що вигадуєш? У боярина вони в колодках не сиділи!

- У боярина добрі ловчі пси і воїни є, вірні холопи є. Пущі древлянські, болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От і вся моя челядь. Як підуть бранці і сховаються в земляків та знайомих.