Буба - Барбара Космовська

— У нього вже є кличка, — не погодилася Буба. — Це Добавка.

— Ти що, жартуєш? — мати ледве приховувала розчарування. — Це анітрохи не поетично…

— На щастя, Буба не письменниця, — заступився за онуку дід. — А ти, наприклад, даєш своїм героям такі дурнуваті імена… — дорікнув він дочці, але вона його перебила:

— Чого це тобі на думку спало дати йому таку химерну кличку?

— Бо вона справжня, — уперлася Буба. — І нам підходить…

— Але собаку треба якось нормально назвати, — терпляче нагадав тато.

— Я тут подумала, — вела своєї Буба, — що нам на додачу до всього хіба що пса бракує.

Бубині слова викликали певний ентузіазм у батьків і гнів Бартошової.

— Даруйте собі таке ім’я, — образилася вона.

— Але ж це не вас кликатимуть, а собаку! — дідусь першим погодився на Добавку.

— Усі в цьому домі кричатимуть «добавка!», а я носитиму вам нові тарілки зі стравою…

— Це Добавка з великої літери, — квапливо пояснив батько, якого теж вдалося переконати, і Буба полегшено перевела подих. Несучи песика до своєї кімнати, вона чула суперечку, яка вперше об’єднала дідуся та її батьків.

— Цікаво, як ви вимовляєте великі літери, — розгнівано буркотіла Бартошова. Вона дивилася на Добавку так, наче то були реберця найгіршого гатунку.

— Зробимо по-іншому, — запропонував батько. — Додаткову порцію називатимемо «додаток», а Добавка залишиться лише для собачки. Але прошу тебе, Марисю, — він благально глянув на дружину. — Щоб ця Добавка не спала з нами в ліжку.

— Гм, — сердито відгукнулася та, — твоє прохання, Павелку, здається мені дивним, бо останнім часом ти нічого проти якихось добавок не мав. На додачу, значно гірших. Хоча, — мати знайшла компроміс, — шерсть нашого собаки й волосся цієї офіціантки однаково скуйовджене.

— Але ж, Марисю, — заперечив батько, — наш пес набагато гарніший!

— Чув? — звернулася Буба до цуценяти, що обнюхувало кожен куточок кімнати, — от ти вже й «наш пес». Ласкаво просимо додому!

* * *

Ветеринар усміхнувся до Буби й привітав її зі здоровою й гарненькою сучкою, у жилах якої, на його думку, текла кров хорта, дога й спанієля. Бубу не настільки вразила генетика Добавки, наскільки її стать.

— То Добавка — сучка? — перепитала вона.

— Дуже гарненька сучка, — відказав ветеринар, миючи руки, — і виросте чималенькою гарною панночкою, — пообіцяв він, необачно відкриваючи іншу таємницю собачки. Уся родина захоплювалася її мініатюрною досконалістю, словом, усі погодилися на маленького песика, тоді як…

— Не переймайся, — заспокоював її Мілош, коли обоє повільно поверталися із клініки, — у мене теж була така сама проблема. Моя перша знайда, Потіха, це ж п’ятдесятикілограмова вівчарка, яка в житті не пасла жодних овець і має за батька гігантського шнауцера, а за матір якусь сучку-велетку. А коли я приніс її в кишені куртки, вона теж була манюня.

— Але як їм про це сказати, — не вгавала Буба.

— Ти їм узагалі не скажеш. Виросте, то й самі побачать, — порадив Мілош.

— І що тоді? — майбутнє аж ніяк не видалося Бубі далекою перспективою.

— А тоді вони її вже так любитимуть, що Добавка буде для них найважливішою. Не матиме апетиту — усі теж його втратять. Як повернеться із прогулянки з пораненою лапою, половина родини помчить до аптеки на край міста, тієї, що чергує вночі, щоб купити собаці ліки.

— А в тебе все саме так? — запитала Буба.

— Авжеж. Коли в мене був грип, мама тричі забувала купити мені мікстуру. А коли в собаки виникла підозра на глисти, йому забезпечили повний курс лікування та ще й вітамінізоване харчування.

— Цікаво, чи Добавка теж такого дочекається.

— Звісно, навіть швидше, ніж ти думаєш.

— І що сказав про нашу Добавку лікар? — допитувався дідусь, даючи можливість веселому цуцикові гострити зубенята об його литки. — Наша крихітка здорова? — запитав він песика, безуспішно намагаючись його погладити.

— Здорова, — відказала Буба, і дідусь, мати й батько, зайняті годуванням і погладжуванням Добавки, полегшено зітхнули.

І Буба подумала, що Мілош дуже розумний. Хтозна, чи не найрозумніший з усіх її однокласників.

* * *

Телефон задзеленчав несподівано. Саме в той момент, коли Буба купала Добавку. Вона його навіть не почула, бо намилюючи песика, повторювала англійські слова й мала у вухах слухавки плеєра.

— А-а-а, telefone for me! — зрозуміла вона дідові жести і, замалим не виливаючи цуцика разом з водою, подалася до апарата.

— Йолька? — почутий голос колишньої подруги здивував її більше, ніж дзвінок від якоїсь американської кінозірки… — Чи в мене є час? Та певне, що знайду, якщо це важливо. Заходь, найкраще за годину.

Ще кілька місяців тому вона б зраділа цьому дзвоникові більше, ніж квиткові на концерт Стінґа. А може, навіть більше. Зараз відчувала хіба що прикре здивування. Відвідини подружки, колись такі бажані, зараз її трохи непокоїли. Бо навіщо вона Йольці, якщо та зараз помічала її лише тоді, коли поруч із Бубою був Мілош?

— Бубо, тут якась пані до тебе! — повідомив про Йольчин прихід дідусь.

— Привіт, — промовили її кармінні вуста. — Старенький мене більше не пізнає? Певне, зле бачить, якщо назвав мене панею, — вона без угаву базікала, цікаво роззираючись довкола. — У вас німого не змінилося, — заявила вона трохи згодом. — Тут завжди так затишно, — додала Йолька й скрикнула від болю.

Добавка напала без попередження, керуючись виключно своїм собачим чуттям. Запахи, що линули від Йольки, викликали в неї лють, бо сучка кусала без кінця, агресивно накидаючись на литки, обтягнуті брюками від Гуччі.

— Прибери цю гидоту! — кричала Йолька, доки занепокоєний дідусь не прибіг на порятунок, причому Добавці, а не покусаній жертві.

— Прошу не казати так про Добавку, — зажадав він безапеляційним тоном і голосно грюкнув дверима, забираючи із собою цуценя.

Йолька зручно вмостилася на Бубиному ліжку, пильно оглядаючи стіни.

— У тебе ніде немає Мілошевого фото? — запитала знехотя. копирсаючи довгим лакованим нігтем під іншим.

Буба вдала, наче не чує.

— У тебе якісь проблеми? — запитала вона.

Дівчина сіла в плетеному кріслі, дивлячись на струнку Йольчину фігуру, яка елегантно розкинулася на її незастеленому ліжку.

— Ні. Зрештою, знаєш, якісь там негаразди є, — Йолька силкувалася виглядати байдужою. — Йдеться про хімію. Ні для кого не секрет, що Піпетка хоче мене завалити. Я не приховую, що в неї є на це причини. Вона так ревнує до свого чоловіка…

— Що?

— А хіба я тобі не казала? — Йолька закинула ногу на ногу. — Її чоловік — керівник нашого театрального гуртка. Ну, може не нашого, але він займається молодіжною сценою, і коли наш харцерський загін підготував виставу… Ми її ще не грали, — пояснила вона, — то чоловік Піпетки приходив на репетиції й