Буба - Барбара Космовська

— А не занадто сміливо? — батько зблизька придивлявся до соковитих маминих вуст. — Невідомо, чи ксьондз Корек так сильно любить сливи, — зауважив він.

— Зате він любить мене, — зальотно похвалилася мати, проте стерла надмір помади з губ, солодко посміхаючись батькові.

* * *

Шкільне підвіконня, на якому сиділа Буба, здавалося їй настільки затишним, що йти на хімію взагалі розхотілося.

— Не дурій, Бубо, — переконувала Агата, — якщо не підеш, стопудово матимеш проблеми. А як напишеш цю кляту контрольну, то принаймні матимеш шанс на якесь там «задовільно».

— У мене навіть на одиницю шансів немає, — Буба голосно аналізувала своє безнадійне становище. — Але знаєш що? — додала вона жваво, — я однаково не шкодую. Учора після Маньчакового вісту я всупереч усьому вийшла у винову масть, а все складалося так… — вона замовкла, побачивши, що подруга нічого не зрозуміла. — Зрештою, неважливо, але я зіграла так само як Мартенс, ну, знаєш, цей знаменитий бриджист! — Агата не знала, проте Бубі це не заважало. — Повір мені. Після такої партії людина починає себе поважати. Піду я на хімію, — закінчила вона, зістрибуючи з підвіконня, — зрештою, не завжди ж можна вигравати.

* * *

Буба про всяк випадок ущипнула себе за руку. Але це був не сон. На її парті з’явилася крихітна шпаргалка із трьома розв’язаними завданнями. У Буби не було найменших сумнівів, що шпору написав Мілош. Усвідомлюючи що може наразити його на небезпеку, Буба постаралася так спритно заховати папірець, точнісінько як мати, коли приховувала спущені петлі в колготах. Цієї миті вона зрозуміла, що любить Агату й дідуся, пані Коропову, котра вранці побажала їй успіхів, і камінчик, який вона буцнула дорогою до школи. Але це не все. Вона відкрила в собі цілі поклади теплих почуттів до хімічки, котра весь час дивилася на Йольчині руки, і навіть до Маньчакової. Буба ладна була полюбити всіх зміюк на її тату. Не кажучи вже про Мілоша, якого вона теж дуже любила. Адже ці три завдання на клаптику паперу, що був меншим від трояндової пелюстки, насправді розв’язав він. Усі гарячі почуття вигравали в Бубиному серці тріумфального марша, коли скромно посміхаючись, дівчина поклала свій листок на стосик чужих контрольних. Мілош, певне, бачив це, бо сидячи за партою, гриз свою ручку й усміхався.

Поверталися з Мілошем повільніше, ніж зазвичай.

— Завтра я спостерігатиму за дятлом. Я вже знаю, де в нього гніздо. Може, підеш зі мною? — Запитав він, укладаючи в запитання всю свою мужність.

— А де мені взяти бінокль? — Буба вирішила обійтися без примх, за що Мілош був їй страшенно вдячний.

— Бінокль прибуде разом зі мною, — запевнив її хлопець, усміхаючись.

— А куди прибуде? — допитувалася Буба, про всяк випадок поглядаючи на поблизькі дерева.

— Це поки що таємниця, — Мілош явно зволікав з відповіддю. — Не можу тобі сказати, бо викажеш мене Кшисеві, а він теж збирається спостерігати дятла.

— А мені здавалося, що Беату Гороблевську.

— Ага, — зрадів Мілош, — мені теж здавалося, що в ній є щось пташине.

— Я навіть скажу тобі, що саме, — похвалилася Буба, — прізвище!

Мілош зареготав так голосно, що галки, які посідали на траві, цілою зграєю злетіли в повітря. Дідок, який проходив повз, зневажливо глянув на Мілоша й так само вороже на Бубу.

— Ото ще сучасна молодь! — пирхнув він обурено. — Крикливі хулігани й бездушні лобуряки! Останніх птахів у місті полохаєте! — і він грізно замахнувся паличкою.

А Мілош якось так інстинктивно пригорнув Бубу, захищаючи від старого. І вона до списку тих, кого любила, додала милого, хоча й розгніваного дідка, і всміхнулася йому з-над Мілошевого плеча своєю найчарівнішою посмішкою.

Увечері ввімкнула струнний квартет, що грав Рахманінова, і задивилася у вікно, за яким поважно пропливала велика куля місяця. Заплющила очі, уявляючи собі місяць з великими білими крилами, що непорушно висів у небі. І хоча він ніяк не бажав перетворюватися на великого птаха, Буба полюбила його ще більше. За те, що він завжди з’являвся, коли їй цього хотілося.

* * *

Уранці, жваво збігаючи сходами, вона зустріла пана Коцютека. Той, як завжди, старанно защіпав пальто й долонею обтрушував великого шкіряного портфеля. Такі Буба бачила хіба що в документальній кінохроніці п’ятдесятих років. У кадрі також з’являлося пальто, таке самісіньке, як у пана Коцютека.

— Бубо, — лагідно заговорив пан Коцютек. — А ця пані, сцо недавно у вас зила, це хто?

— Пані Астріда, — трохи перелякано зізналася Буба, оскільки не була впевнена, чи може довірити комусь домашні секрети.

— Гм, — гмикнув пан Коцютек, — Астріда. А цим вона займаєцьця, ця пані Астріда? — продовжував допитуватися він, дивлячись спідлоба на Бубу.

— Здається, у неї якась цікава професія, — бурмотіла Буба, чимраз більше перелякана. — Вона була науковим консультантом книжки, яку пише мама, — швиденько вигадала дівчина.

— Казес, науковим, — прошепотів пан Коцютек, наче з повагою, проте його наміри продовжували залишатися незрозумілими. — А де мозна цю даму побацити? — допитувався він мало не нахабно.

— А ви теж пишете книжку? — здивувалася спершу Буба. — Чесно, не знаю, не маю поняття, — вела вона далі, здіймаючись на хвилях фантазії. — Певне, допомагає іншим письменникам, — припустила дівчина.

— Гм, — відказав пан Коцютек. — Інсим письменникам… — задумливо шепелявив він.

— А… чому ви запитуєте? — Буба перелякано дивилася на Коцютека, бо колись дідусь назвав його головним будинковим шпигуном.

— Справді хоцете знати? — увічливо запитав пан Коцютек.

— Звісно, — притакнула Буба.

— Бо це найвродливіса зінка, яку я будь-коли бацив. Я… я, ти знаєс, не надто цікавлюся зінками… Ну, сцо з, — він скромно посміхнувся, — я холостяк за власним базанням, — попередив він. — Та коли я побацив цю цудову зінку, в мені озили давні спогади. Вона мені нагадує доцку такого собі садівника, який замолоду завзди позицав мені велосипеда…

На щастя пан Коцютек глянув на годинника й перелякався, побачивши на якій поділці перебуває маленька стрілка.

— Ой, Бубо! — вигукнув він, — ти мене тут так затримала, сцо мені доведецьця довго виправдовуватися в банку. До побацення.

— До побачення, — відповіла Буба й чемно зробила кніксен.

Як дивно, — думала вона, біжма долаючи дорогу до ліцею, — ніколи не вклоняюся, а перед паном Коцютеком в мене ноги самі підгинаються. Може, від страху? Хоча ні, — вирішила дівчина, відчувши симпатію до відвертого чиновника. — Він неначе із чорно-білого фільму про давні часи й людей. Ніхто, крім пана Коцютека не защіпає холош прищепками, коли сідає на велосипеда. І мабуть, ні в кого в усьому місті немає більше велосипеда «Москва» з погнутим переднім колесом, яке деренчить голосніше,