Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Вона не в силі була заговорити, стояла із широко розплющеними очима, повними подиву, а десь у серці щось тривожно тенькало, і билося, і боляче її клювало…
Минула мить, друга, третя…
– Ольвіє?! – крикнув він.
Ще минула мить, друга, третя…
Наче вічність…
– Ольвіє!.. – простягнув руки Ясон. – Та це ж я…
Вона заперечливо похитала головою, все ще не вірячи своїм очам, і тихо мовила:
– Ні, ні…
– Ольвіє… я заплатив купцям, щоб вони взяли мене з собою. Я все їм віддав, бо хотів тебе бачити. Смертельна біда мене їсть. Я без тебе – що земля без сонця, що дельфін без моря… Чому ти дивишся на мене, наче я прийшов із того світу?
Ольвія над силу ворухнула сухими губами:
– Що ти хочеш, друже мого дитинства?
– Я за тобою, Ольвіє!.. – голос його затремтів. – Тікаймо звідси. Я вирву тебе із скіфської неволі. Чуєш, кохана моя? Поки не пізно… Я приготував за табором у яру двох коней. На ранок ми будемо далеко-далеко… Ні скіф нас не здожене, ні вітер, ні вовк.
Ольвія вже опанувала собою і, хоч серце тривожно стискалося, запитала зовні спокійно:
– Мій батько відає про твій намір?
– Ні…
– А якби дізнався, то схвалив би?
Ясон заперечливо похитав головою.
– Коли б запідозрив щось, то посадив би мене у яму… Він жорстокий і злий. А звідтоді, як тебе забрали скіфи, ще зліший став. Бо совість, певно, мучить, що віддав тебе у скіфську неволю.
Так, безперечно, Ясон змінився. Раніше він був соромливий і не такий рішучий…
– Ольвіє, тікаймо!.. Я тільки й чекав цієї хвилини.
– Хочеш, щоб Тапур привів орду до Ольвії?
– Не збагну я тебе, – губився Ясон. – Коли додому небезпечно, то втечемо в Пантікапей… Зрештою, світ великий, і для двох місце завжди знайдеться.
Ольвія похитала головою.
– Ти не знаєш Тапура.
– Я не хочу його знати!
– Але він знайде мене і в Пантікапеї, і… і на краю світу. Од нього неможливо сховатися навіть під землею.
– Ти ніби… не рада мені? – злякано запитав Ясон. – Я не впізнаю тебе. Що з тобою, Ольвіє?.. Чи тебе скіфи напоїли водою з підземного царства Плутона, і ти забула своє минуле? Про рідне місто забула, котре у тебе одне-однісіньке?.. Опам'ятайся, Ольвіє!.. То скіфські чаклуни так наврочили!
– Може, й наврочили…
Він простягнув до неї тремтячу руку: на долоні лежала кругла бронзова монетка Ольвії – ас, на лицьовому боці якого, вона те добре знала, орел тримав у лапах дельфіна.
– Ось поглянь… – шепотів він. – Дельфін тебе кличе до рідного міста, до лиману, до голубого моря… Чому ти баришся? Втікаймо, Ольвіє, доки є час.
Його блакитні очі наповнилися слізьми.
Вона дивилася на бронзову монетку і відчувала, як нараз защеміло серце за рідним містом. Вона хотіла навіть було простягнути руку, щоб хоч торкнутися монетки й відчути на якусь мить себе вдома, та стрималась. Мовила якимось чужим голосом:
– Ще не відомо, чи були б ми разом.
– Що ти говориш? Ми зростали разом. Наші батьки вже про весілля говорили, і коли б не скіфи…
– Коли б не скіфи, – замислено повторила вона. – І до весілля готувалися… А щодо кохання не знаю…
– Що – не знаю?
– Не знаю, чи… любила тебе, чи просто так здавалося мені. А може, ти подобався мені… Ти хороший, ніжний…
– Ольвіє, невже ти ніколи не кохала мене?
– Не знаю, Ясоне… Якби було справжнє кохання, то ніяка орда його не здолала б!
– Скіфські чаклуни тобі наврочили! – злякано крикнув він. – Дай руку!.. Ходімо!..
Але руку вона виставила застережливо.
– Не треба, Ясоне. Я благаю тебе, не підходь до мене. Не судилося нам. У кожного своя мойра. У мене – така, у тебе – інша. Я мусила дістатися Тапурові. І більше нікому. Бо він… він – єдиний у світі!
– О боги!.. – обхопив голову Ясон. – У дитинстві я вигадав страховисько… І хто знав, що воно тебе вкраде?..
І знову простяг до неї руки.
– Ольвіє, зачарували тебе скіфи… Зіллям напоїли… Я врятую тебе… Ходімо…
– Ясоне, я… я буду матір'ю…
– А-а-а!!! – Обхопивши голову, Ясон вибіг, а в шатрі ще довго лунало: а-а-а-а…
Ольвія було рвонулась за ним.
– Ясоне…
– …а-а-а…
Та десь шуміли п'яні купці…
– Ясоне… – прошепотіла Ольвія. – Зрозумій мене…
І раптово заплакала…
Все життя скіфа-кочовика – то суцільний рух вперед. Попаски переходять табуни та стада від одного пастівника до іншого, від річки до синього кряжа на обрії, від кряжа до глибокої баліси, з рівнини на рівнину, із краю в край… Починають кочувати із півдня, де перебували зиму, починають, як поверне на ярь, йдуть попаски на північ, з півночі повертають на схід, далі зі сходу переходять на захід і знову під осінь з'являються на півдні, де тепліше, де коні й худоба всю зиму перебувають на підніжному корму. Так і рік збіжить. Так і спливає життя від табору до табору, від стану до стану, від недовгої стоянки до стійбища, так і минає життя у безконечному русі в межиріччі Борисфену й Танаїсу. Минає і буде минати, бо так заведено ще першими людьми Скіфії, першими її пастухами.
Ось і Тапурів табір нарешті заворушився, як той мурашник. Сколотки хапком пакували речі, лементували, збуджено позиркуючи чорними блискучими очима та видзвонюючи скляним намистом, шелестіли рясними спідницями, блискотіли голими засмаглими литками, миготіли дебелими задами. В дорогу! Як набридло вже на однім місці! Швидше, швидше збиратися. Зчинилися хапатня, біганина, шамотня, вереск, гам, штовханина… Гавкали собаки, іржали коні, протяжно, чуючи дорогу, ревіли воли.
Метушня, метушня, метушня.
Та яка ж радісна, бо кочовику в дорогу збиратися – що птаху в політ. Тільки Ольвія серед того збудженого сум'яття ходила засмучена і мовчазна – як у воду опущена. В'язати вузли чи пакувати речі жоні вождя було й ні до чого, все робили за неї слуги, за якими наглядала стара сива скіф'янка із бородавкою на носі. Тому Ольвія ходила як неприкаяна і не могла собі знайти місця чи чимось руки зайняти. Лякала мандрівка хтозна-куди, але одно було ясно: скіфи завезуть її ще далі від рідного краю, звідки, можливо, й не вернешся. Поглядала на далекі кряжі на обрії, куди мала рухатись валка, і зітхала… І на душі було невимовно тяжко. Тільки мовби обжилася на однім місці, тільки мовби трохи звикла, як уже треба збиратися…
Так не хотілося зриватися з обжитого місця, але скіфи галасують, скіфи раді, скіфи не можуть довго всидіти на
