Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко
— Його ви можете побачити щовечора в його кав'ярні, — сказав учора Прудон Герцену.
— В його кав'ярні? — здивувався Герцен.
— Він і мешкає там, тому між емігрантами вона й зветься:
«кав'ярня Лелевеля», — і Прудон точно описав, як знайти цю кав'ярню.
Олександр Іванович і Марія — от добре, що вона таки приїхала до Брюсселя, — обоє, хвилюючись, підходили до третьорядної простенької, але чистенької кав'ярні. Так, і Олександр Іванович хвилювався, це Марія бачила. Він сказав їй:
— Ви, певне, прочитали, що я написав про нього в квітневому листі «Колокола»: «Талант — теж помазання, і гоніння самого імені людей, визнаних усім світом, які чисто і свято трудяться до похилого віку, таке гоніння б'є рикошетом саме самодержавство. Коли ж воно, нарешті, це зрозуміє?»
Вони вже відчинили двері до невеличкої «зали».
— От ніколи й уявити не могла, що побачу самого Лелевеля, — пошепки мовила Марія. — У Немирові від поляків дуже багато про нього чула, він для них просто святий!
— Він і для мене святий, — мовив м'яко Герцен. — Підійдемо до нього. Я його впізнав.
За маленьким столиком у кутку сидів сухорлявий сивий старик. Його благородне, ще гарне обличчя було спокійне, зосереджене, наче нічого цю людину не обходило, нічого не відволікало від далеких цьому оточенню думок. Старий навіть не бачив, що до нього підходять. Він саме допив свою чашку кави, вийняв з кишені простої робітничої блузи загорнені в папірець гроші і подав їх офіціанту, який з повагою вклонився, не розгортаючи папірець, — він знав — там були загорнені вечірні два су. Старий встав із-за столу.
— Дозвольте привітати вас і потиснути вашу руку, — промовив шанобливо Олександр Іванович.
— Олександр Герцен? — підвів кущаві брови старий, і враз засяяли і ожили його очі, немов їх збризнули якоюсь цілющою живою водою. — Олександр Герцен, — повторив він. — Великий дзвонар! Отак несподівано доля посилає подарунок!
— Нам більший. Дозвольте представити мою співвітчизницю. Це українська письменниця Марія Олександрівна Маркович, а книги підписує псевдонімом «Марко Вовчок».
Лелевель з вишуканою галантністю поцілував Марії руку.
— Коли вас не злякають досить круті і вузькі сходи, я хотів би вас запросити в моє помешкання. Вас-то не злякає ніяка крутизна, але дама...
— О, дама теж не з боязких, — засміявся Герцен, — вона з нашого сміливого табору!
Помешкання.. Це були дві невеличкі мансардні кімнатки, низенькі, з пологою стелею. Герцену одразу впала в око широка труба вздовж стіни.
— Це просто мені пощастило, — якось наївно добродушно мовив Лелевель. — Тут проходить труба від хазяйського комина, взимку вона обігріває мою квартиру, і опалення нічого мені не коштує.
Не скупість чи бережливість говорили тут, а емігрантські злидні.
Крім книжок, здавалося, нічого не було в цій кімнатці. Книжки на дешевих нефарбованих полицях від підлоги до стелі. Ні, все-таки були стільці, ліжко, невеличкий комодик, що заміняв і стіл, — вони просто губилися серед цієї сили-силенної книжок, а меблі були навіть не прості: комодик з інкрустаціями, але все різнокаліберне, древнє — як випадкові речі, знесені на горище. Та ні Марія, ні Герцен не бачили їх. Здається, і для господаря це все не мало ніякісінького значення. Тільки книги, зв'язані рукописи. І вже кілька хвилин згодом розгледіла Марія в не дуже освітленій кімнаті на стіні портрет Міцкевича.
— Мій учень по університету, — з гордістю сказав Лелевель, спіймавши погляд Марії.
— Ми всі ваші учні, — мовив Герцен, — не тільки ті, хто слухав ваші курси історії. Хоча саме і в науці історії ви сказали власне слово, зробивши її літописом життя народу, поневолених селян, а не війн та інтриг королів і царів. Але у вас ще більше учнів у стійкості й незламності ваших поглядів, в тому, що ви не йдете на згоду й примиренство з вашими співвітчизниками-консерваторами, які спекулюють на тому, що вони також емігранти, і нагадують це, щоб мати вплив на молоде польське покоління, хоча ідеї їхні ніяк не служать ані прогресу людства, ані поліпшенню життя рідного народу.
— Я читаю уважно ваш «Колокол», — сказав Лелевель, — і я нічого не можу заперечити проти ваших позицій щодо Польщі. Треба розрізняти народ і уряд. Уряд, який є катом і для свого російського народу, і для всіх загнаних в Російську імперію, і, з другого боку, народ, який мусить зрозуміти, що ненависть між нами — лише міцний ланцюг, що пригнічує народи ще дужче. Зараз, я гадаю, «Молода Польща» повинна зрозуміти свій шлях, і ви в «Колоколе» багато для цього робите.
— Не можна боротися за свою свободу, поневолюючи інший народ, — гаряче сказав Герцен. — На жаль, проводирі польської еміграції в Парижі, польські аристократи, мріють лише про відновлення старої Польщі, старих звичаїв, поезії можновладних маєтків і покладають надію на Європу.
— Аристократи, ясновельможні пани, не раз губили Польщу, — сумно мовив Лелевель, — губили успіх наших повстань, у яких молодь горіла полум'ям, але замість революційного прапора, демократичних настанов, — панство захоплювалось своїми вузькопатріотичними закликами і дурманило палкі юні голови. Я радію, що живу не в Парижі, де пани Черторижські, Мерославські гризуться
