Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

Прощаючись із Наталею Олексіївною, Маруся щиросерде запропонувала:

— Якщо хочете щось передати в Росію — листи тощо, я з великою радістю це зроблю.

І, може, вперше за це короткочасне знайомство очі Наталі Олексіївни потеплішали.

— Може, я напишу сестрі. Вже стільки років її не бачила. А що ж можна одверто, докладно написати по пошті?

— Будь ласка, я з радістю все передам, — повторила Марія, і чомусь їй шкода стало цієї жінки, хоча ще вчора, повернувшись до готелю, вона думала: «Жити в такій сім'ї, з такими надзвичайними людьми і бути такою колючою! Ну анічогісінько схожого ні з Огарьовим, ні з Герценом». Але сьогодні вона вже думала інакше: щось надто складні і незвичайні взаємини у них, у трьох. Хоча що складного і незрозумілого між Герценом і Огарьовим? Довершена дружба, абсолютне взаєморозуміння, турбота, повага.

А «пані Огарьова», як представив її Герцен? Яка її доля у цій винятковій дружбі?

Марія Каспарівна пам'ятала Наталі ще дівчинкою, Наташею Тучковою. Вона казала: як добре, що вони побрались — Огарьов і Наташа. Вони були дуже закохані, але ж Огарьов був одружений, хоча давно не жив з першою жінкою, і та не давала згоди на розлучення. Так, звичайно, цю ситуацію використав Іван Сергійович у «Дворянском гнезде». Правда, Наташа ніколи не була схожою на Лізу Калітіну. Вона б у монастир не пішла! Та й не хотіла відступитися від свого щастя. Вони перебували в «гражданському» шлюбі, поки не померла «законна» жінка, і тоді тільки вони повінчались. Для Наталі, як для передової жінки, це була проста формальність, але все ж таки для такого вчинку, як «гражданський» шлюб, потрібні були і сміливість, і рішучість, і переконання.

— І любов! — сказала тоді Марія.

— О, вони, здавалося нам усім, народжені одне для одного, і ми всі раділи, бо й Нік, і Наташа обоє рідні нам. Правда, Наташа була ще дівчинкою закохана — в нашу Наталі, Наталі Герцен. AI звав її Консуелою. Ми були разом у сорок восьмому році в Італії і в Парижі, потім — друг Герцена і Огарьова Тучков повернувся з дочкою Наташею в Росію, а ми лишились, і яка була наша радість, коли дізнались про любов Ніка й Наташі. Багато труднощів довелося їм перебороти, пережити, але вони подолали все, а тепер так добре, що вони разом з Олександром Івановичем, його дітьми.

Тоді, в Дрездені, під час цієї розмови Марія змалювала собі привабливий образ жінки, яка після смерті близької старшої подруги вирішила взяти на себе турботи з її дітьми. Але те, що вона зараз побачила, зовсім не відповідало уявному образові і навіть тому, що розповідала щира Марія Каспарівна. Правда, вона так давно не бачила Огарьових...

До Миколи Платоновича Наталя Олексіївна була якась байдужа, а чи стала вона матір'ю дітям Герцена? Ще з старшою, Татою, були більш-менш пристойні стосунки. Видно було, що розумна дівчинка дуже витримана і дуже любить і батька, і Огарьова, і меншу сестричку і завжди як натягнута струна, щоб усе було в ладу. А от з меншою, дуже гарненькою смаглявою Ольгою, досить упертим і свавільним створінням, не було ніякого контакту — тільки дратування з обох сторін. А втім, дратування для всіх досить...

І раптом, згадавши перехоплений погляд Олексадра Івановича, ущипливі зауваження, майже шпилечки Огарьової, Марія своїм жіночим інстинктом угадала:

— Вона любить Олександра Івановича, саме Олександра Івановича, безтямно, ревниво, а Ліза — це ж його дочка! Його розумні живі очі, його ясне чоло, його чудесна усмішка...

Бідні, бідні люди! Там і не пахне щастям! Як натхненно, розумно пише він і говорив тепер з нею і про шлюб, і про любов, долю жінки, і як насправді негаразд у їхній сім'ї. І чи є взагалі сім'я? І як йому, це ж видно, попри все, хочеться мати її, нову сім'ю з ідеальними людськими, дружніми взаєминами. Але хіба це можливо за такої ситуації? Може, треба пожаліти бідного Огарьова? Але ж він такий спокійний і з такою ніжністю дивився на Лізу, на Тату, Ольгу! Яка мила, уважна з ним Тата!

Ні, ні. Марусі шкода саме Герцена. Це неймовірно, що вона зараз подумала: не Огарьов переживає і ревнує Наталі, а вона, Наталі, ревнує Герцена до їхньої абсолютної дружби, до дітей, до роботи, до пам'яті першої жінки, яку він вважав ідеалом, незважаючи ні на що.

Після розповідей Марії Каспарівни про те, як ішли вони, російські дівчата, в лавах народної демонстрації в Римі і несли прапор, Марія чекала побачити незвичайну передову самостійну жінку, врівень Огарьову й Герцену, а побачила роздратовану, ревниву, нервову, певне, все ж таки освічену й розумну, але якусь без стрижня, внутрішньо збентежену, що заблукала в цих віковічних прикрощах любові й шлюбу, їй, Марії, стало страшно. Дійсно, Герцен має рацію: жінці важче! Отже, в цих складних взаєминах у нього не припиняється, не послаблюється робота — про це й мови не може бути. Він підвівся так високо в своїй діяльності, як жодна людина, яку вона досі не тільки стрічала, а навіть спроможна була уявити. Але ж який тягар для нього оцей побут, для нього, з його підвищеними вимогами в усьому! Чи переможе колись людина побут, що жахливим тягарем нависає завжди над нею і забирає сили, такі потрібні для іншого, вищого?

* * *

Вони радіють, і Герцен, і Огарьов, з кожного візиту співвітчизників, більш чи менш однодумців, співчуваючих, не кажучи вже про соратників.

А їй, їй як? Чи думають вони про