Дебілка - Вікторія Андрусів

– Што хотіли, Юлішко?.. І хижу забрати, і поле, і худобу – всьо у калгозне пользованіє… Але найстрашніше було другоє… Вни му доброй ім’я хтіли забрати, звинувативши за «розтлєніє неповнолітньої сироти»… Хоть кождий на селі му ся кланяв за то, же вун мене, пся бездомноє, у себе притулив… І як би я го не боронила, повторюючи десятки разів, же нико ня не «розтлівав», же було ми у ґаздівській хижі жити дубрі, і тепло, й ситно, комісар ми тандичив єдно: «Ты понимаешь, е… твою мать, что твой куркуляка – преступник и извращенец?!! Да он тобой, сиротой, бля… пользовался, еще и обрюхатил, а ты его, дура набитая, защищаешь?!!

– Бабо, а шо тото такоє – ізвращенець? – Юлішка зачаровано дослухалась до кожного слова, наче пізнавала новий, ніколи не бачений нею світ.

– Я й сама, дітино, не відала, шо тото є… Знала м єдно – же нико ня не «розтлівав», а тулько добра й любови, як ґазда ми дав, я не зажила за ушиткой життя… З тим і пустили ня дому, ніякого «признанія» не добившись… А серед ночі кось запалив обійстя, де ми ся обстали з Юльчов самі… Вшиткой, шо прийшло ми на розум у ту хвилину – ухопити перепуджену Юльчу на руки, та й через оболок долу[114]… У ту хвилину вже горіла стріха, і стропи рухнули на землю, ге безпомічна деревина пуд балтов[115] лісоруба… Коби м знала, же тої години муй ґазда, узрівши через ґрати на тюремнім оболоку, як палає му ушиткой ґаздівство, у котрім никого ниє, лем я із Юльчов, завісився вуд горя, та й на ранок найшли го вже докусь синім, – Могдушка промокала кутики очей тією самою хусткою, якою відтирала дівчиськові щічки. – Коби м знала, обстала бим ся у хижах тліти…

– Што ви дурноє говорите, бабо? У вас же була Юльча!!!

– Юльча, дитинко, не вижила… Як тоті стропи упали, придавило їй ніжки, а мені від угару запітьмилось в голові, та так, же м ся обстала там лежати без пам’яти, аж доки перепуджені[116] сусіди ня не найшли… Пак ня виходили, та й у калгоз, на роботу… Тогди, у тому вогни ми й око витекло, і ніс ім вломила, як через оболок сьме драпали… На єдну ногу кульгава м стала… Вся краса моя дівоча пішла долу берегом… То й добре, же муй ґазда таку мене не видів – я му у пам’яти ся обстала маленьков Могдушков у парадному панському шаттю… Сякоє то, Юлішко, житіє… А Юльчу поховала м туйки, під яблінков… Та й ходжу роками її провідувати… Видиш, всьо, што ся обстало від ґаздівського добра, – старий сад…

– То значить, що нас туйки теперька не двоє, а троє? – Юлішка погладила брудним рученятком землю, наче відчувала, як сумно й незатишно лежати там бідній маленькій Юльчі, погорілій і з переламаними безліч років тому ніжками… – Їй, бабо, й дотепер, мабуть, боляче…

Могдушка мовчала… Їй не хотілося вже говорити… До цього вже й не пам’ятала власного голосу – ніхто її не зачіпав, та й вона у співбесідники не напрошувалась… Не могла збагнути, чому саме зараз раптом виплеснулось… Всьому виною – маленька, ображена бешкетниками Юлішка…

– А знаєш, бабо, шо?.. – дівча собі щось надумало, та не наважувалось сказати… Врешті, посукавши у роздумах ніжками, прийняло рішення. – Я теж буду твою Юльчу провідувати… Ти не будеш мене гнати? Я завтра нарву півоній, як мама піде у керт, і принесу сюди – все ж Юльча звеселиться, – згадавши про маму, Юлішка спохопилася. – Йой, шо буду бита!!! Вже ня дома давно глядавуть[117]!!!

Дівчинка, помахавши Могдушці на прощання рукою, рвонула додому… Та раптом спинилася… Обернулася до баби, що нерухомо сиділа, спостерігаючи, як стрімко майнула куца сукеночка з зеленявим від трави візерунком, і сказала:

– І все-таки шкода, що ти – не босорканя… Тепер тих розбишаків ніколи ніяка ґута не возьме… Нема від них порятунку…

– Це ваш син?! – лікар не міг приховати здивування, побачивши посеред розкішного помешкання вбогого хлопчиська-волоцюгу, якого поклали на обшитій тисненим оксамитом канапі. Зношений одяг ледь приховував гострі випнуті ключиці, а тонкі пальці були вщент обмазані різнокольоровими фарбами. Та попри жалюгідність вбрання хлопець був доволі миловидним. Витончені риси обличчя обрамляла білява хвиляста шевелюра. Прозора бліда шкіра свідчила про аристократичність походження. Лікар сів поруч чудернацького пацієнта, взяв його руку в свою, прощупуючи пульс, із запитанням в очах подивився на господиню – надто разючим видавався контраст між хлопцем і тим, що його оточує.

– Він – безпритульний. Його мама – алкоголічка, і він часом приходить по їжу. Я знайшла його під дверима, – струнка, підтягнута, мов виноград до сонця, жінка нервово крутила ґудзик на шовковому пеньюарі такого ж пурпурового кольору, як і канапа, де майже бездиханно лежав непритомний приблуда. Вона була схвильованою, і довгий витончений мундштук із сигарою дрібно дрижав у її тонких продовгуватих пальцях.

– Що в нього з руками? – упевнившись у присутності пульсу, лікар обережно, наче дитяча рука могла ковзнути на підлогу й розкришитися, поклав рученя малому на живіт.

– Він ними малює… Ось… Подивіться, – жінка взяла гладку дощечку, яка стояла поруч, приперта до стіни край порогу, і простягнула лікареві. На дощечці виразними впевненими мазками було накидано орнамент із квітів.

– Гарні хризантеми, – лікар уважно роздивлявся малюнок. – Він і справді здібний. Чому ж ви не купите йому пензля?

На стінах висіло безліч чудових робіт відомих майстрів, на які лікар звернув увагу лише зараз. Власне, картини були не тільки на стінах, а всюди – лежали, стояли, приперті до стіни в очікуванні, коли їм знайдеться пристойне місце, а деякі ще загорнуті у папір, нещодавно придбані…

– Бачу, ви великий поцінювач мистецтва. Цей хлопчисько для вас – справжній скарб.

– Його талант спадковий. Передався йому від матері, – жінка граціозно струшувала попіл у інкрустовану сріблом попільничку.

– Нічого не розумію…

– Міріам… Міріам Коне… – задумливо й ледь не пошепки, наче таємниче заклинання, повідомила колекціонер. – Його маму звати Міріам Коне… Ще не так давно її іменем кишіли шпальти всіх газет… Визнання – дуже небезпечна річ… Зазвичай призводить до нервових зривів, алкоголізму, наркотичної залежності, врешті-решт – психіатрична клініка і жалюгідне прозябання в очікуванні кінця… Типовий випадок…

– То чому ви не