Дебілка - Вікторія Андрусів
– Який же то дядько чужий, порожня твоя голова! То ж няньо[82] твуй приїхав, – сварилася на дітвака, – поцілуй го…
А сама увечері, вклавши Юрасика спати, вичитувала чоловікові:
– Недобрі тото, Степане, коли рідний син вутця не спознає… Може бись вже не йшов на Чехи?.. Ну їх, тоті гроші… Даякий калим і дома мож заонанджати[83]… І я туйки без тебе, ге без рук…
– Не говори пустоє, Марино… Што я туй, у горах, зароблю?.. Хижу треба нову ставити, бо ся, бабина, скоро ся розсипле… Ти ся любиш парадити[84], ге відданиця, а тото вшиткой потребує грошей… Ци будеш ходити, ге лайда, натігуючи на себе цуря[85]?.. Позерай лем, што м тобі привіз…
І витягував із привезених торбів обновки, задоволено спостерігаючи, як Марина негайно приміряє їх на себе.
– Но видиш… Шо ліпше – бути найпараднішов жонов на селі, ци жебракувати?
Аргументи були переконливими, і за тиждень Марина за руку з Юрасиком випроводжала покірно чоловіка на автостанцію… А через рік, у наступні відвідини, розмова набувала іншого змісту:
– Може, Степане, я з тобов поїду?.. Пара рук – то дубрі, айбо дві пари – то ліпше… І на хижу скорше заробиме, і вкупі будеме, а не кождий сам по собі… Важко мені туйки самій…
– Ти вдуріла, жоно, ци што з тобов є? – сварився Степан. – А дітвака на кого лишиш?! На бабу з дідом? Тих самих вже няньчити треба… Не видить вун вутця роками, то най хоть мамку має, – і тепло у ліжку, котре донедавна зігрівало їх попри всі сварки та непорозуміння, випаровувалось невідь куди…
…Відтепер все перевернулось у Марининій свідомості… І наряди, і обіцяна нова хижа, на яку впродовж років ретельно відкладалися гроші, стали їй байдужими. Наче та свідомість несподівано відкрила їй щось таке, чого Степанові не збагнути заощадливим заробітчанським глуздом… Наче Микола відкрив їй очі на сутність людського існування… То ж навіщо тоді вибріхуватись?.. Навіщо зберігати те, чого й так давно не існує?.. Навіщо вдавати з себе люблячу й покірну дружину, керуючись закарбованим у сільській свідомості страхом «що скажуть люди?» Й несподівано прийшло чітке й непохитне рішення – розповісти всю правду… «Це ж насправді так просто – сказати все, що накипіло на серці впродовж років гнітючого усамітнення… А може, він все збагне, і залишиться вдома, і від неї ні на крок, бо інакше то вже – не родина, як казав колись Микола?» – і з такими думками Марина напрочуд міцно заснула – вперше за останній місяць із того часу, як темношкірі втікачі покинули її дім…
* * *Степан стояв на порозі темніший за хмару… Юрасик його впізнав і розгублено зиркав на маму, що зустрічала чоловіка напрочуд стримано і тихо. Вагався, чи бігти цілувати, а чи діждатись, поки мама це зробить першою. Марина мовчки вовтузилась біля печі, начебто нічого не трапилось, – знала, що, пройшовшись від автостанції до рідної хати, позбирав селом усі чутки.
– Як бач, мене туйки вже нико не чекать… – Степан підійшов до збентеженого Юрасика і почоломкав[86] у тепленьку щічку. Посадив його собі на коліно, та, розглядаючи, приговорював: – Та ти, неборе, виріс, нівроку!!! А мамка, чувім, начудила туйки, поки няньо по світах гроші заробляв…
Юрасик, зовсім збитий з пантелику такою розмовою, почав тихенько хлипати, і лишень тоді Марина повернулася до чоловіка лицем. Очі її були сповнені сліз:
– Облиш дітвака у спокої… Самі межи собов ся розбереме… Йди лем, дитино, поникай[87], што там ціплята малі у стайни чинять… Нам із няньом поговорити треба…
* * *…Наступного ранку Степан виносив нерозпаковані валізи з двору… Хотів було зайти до Миколи «попрощатися», проте сусідська хата стояла німа, наче гріб – ані звуку звідти не доносилось. На дверях переконливо бовваніла важка колодиця…
– Ади, фраїр[88] твуй утік, як бач, – єхидно зауважив дружині, напівживій-напівмертвій по вечірній бесіді, що затягнулася напередодні аж до ночі.
Марина, вдаючи, що не розчула, накинула на плечі хустку, проводжаючи чоловіка за ворота.
– Не мусиш, – мугикнув, з-під лоба озирнувшись на неї… – Маєш теперька кого сокотити…
Взяв Юрасика на руки, підніс високо над собою, наче хотів надивитися досхочу, поцілував у обидві щічки і обережно опустив на землю:
– Шануй мамку…
* * *До автостанції поволі стікалися люди. Здивовано переглядалися, побачивши Степана:
– То ти, ци не ти, Степане?!
– Якими судьбами, хлопе?!
– Коли сь устиг приїхати, же нико тя ані не відів?..
Благо, автобус за хвилину вирушав, і водій – юркий місцевий чолов’яга, вже натиснув клавішу «відчинити двері»:
– Нічого ляси точити… Не зривайте мені рейсовий графік…
Степан, напорпавши у кишені дрібні гроші, мовчки простягнув їх водієві, а той, узрівши вчорашнього пасажира, аж витягнувся від здивування лицем:
– Чоловіче добрий!!! Тать я лем учора віз тя домів!!! Лем не кажи, же утікаш назад, на Чехи!!! Удурілисьте з тими заробітками, ци што?! Ранковим рейсом Миколу візім… Той у Московію подався, теж даякий калим глядати… Як бач, скоро порядного хлопа у селі ся не обстане…
Степана наче обухом по голові угріли… «Так он де дівся сусід!» – вигляду не подав, посунув у кінець салону, подалі від допитливих очей… Відкинувся на дерматинову спинку сидіння і заплющив очі… Ледь не тваринне задоволеня розповзлося обличчям: «Отже, паршивець капітулював без бою… От і добре… Марина ще на колінах приповзе… До біса, навіть руки на неї не підняв, як годиться за все скоєне… Таки люблю її, гадину…» Втома від нічного неспанку брала своє… І ще не встиг автобус виїхати з села на просілкову дорогу, як Степан уже тихенько сопів. Він і гадки не мав про те, що його Марина тим
