День, що навчив мене жити - Лоран Гунель
* * *
Яка цінність виграшу за таких умов?
Від учорашнього дня це питання безупинно крутилося у змученій свідомості Остіна Фішера. Розкриття стратегії свого тренера його наче громом прибило, покинувши наодинці з запитаннями, над якими він ніколи раніше не замислювався.
Принижувати, щоб змусити його реагувати, лоскотати себелюбство, щоб змусити його вигравати…
Он воно що.
Одне запитання ніяк його не покидало й безупинно терзало: чи досягнув би він успіху без цього? Чи його подвиги мали б місце, якби його нарцистичні рани не роздряпували, не пробуджували минулий біль, щоб викликати прагнення реваншу і хворобливу потребу довести іншим свою вартісність?
На екрані телевізора, який висів у кутку кімнати і показував новини, з’явилося зображення знаменитості. Остін глибоко вдихнув, щоб зняти напругу.
Чи ж успіх належить до прерогатив невротиків? Чи ж ваше еґо має бути ураженим, щоб знайти в собі надлюдську волю, що необхідна для сходження?
Якщо поглянути на число психопатів у високих урядових сферах та серед керівного складу великих підприємств, то над цим справді можна поміркувати.
Він розчинив великі скляні вікна, що виходили на приватну терасу з басейном. У голові саме халеп’я. Остіну бракувало повітря, попри розміри сюїту, який йому виділили в цьому палаці. У гніві він сильно стукнув ногою по кришталевій карафці, що стояла на низенькому столику. Вона розбилася на друзки й розлетілася по мармуровій підлозі.
Розкіш і компенсаційна винагорода за боягузливу самоповагу.
Він глибоко вдихнув. Треба себе опанувати й відкласти на пізніше свої метафізичні запитання.
Після фіналу.
Він відкрив пляшку «Пер’є» й випив ковток з неї, не зважаючи на склянку бакара поруч. У розчинених вікнах легкий і тихий вітер легко колихав тонкі штори. По телевізору передавали репортаж, який він уже бачив кілька годин тому, це історія типа, який став посміховиськом інтернету і якого потік симпатії підніс аж до хмар. Остін ще раз неуважно послухав його слова про життя, про цінність наших учинків і слів, про те, що нас єднає з іншими, та безсенсовість змагання…
«Я, – казав чоловік журналістам, – люблю бути в гармонії з іншими і в злагоді з самим собою. І дуже добре себе почуваю, коли мої вчинки виражають, хто я такий».
Потім його запитали, чому він робив такі речі для незнайомих людей.
«Життя – це гра, – відповів він. – Отже я граю, я наважуюся…»
Трохи пізніше додав: «Коли я роблю добро, мені робиться добре».
Остін перебував на відстані світлових років від таких міркувань, проте ці слова знайшли в ньому особливий відгук, дивно резонуючи з його становищем. Це були слова, які порушували чітко окреслений напрям, який він для себе визначив. До сих пір…
Бо тепер він наче той компас, на якому після катаклізму зникла північ.
Чому він мав почути ці слова сьогодні, в ситуації, в якій він перебував від учора? Чому життя пропонувало такі збіги, таку синхронність.
Він вийшов на терасу, роздягнувся й пірнув у басейн.
Холод охопив його, відновлюючи сили й збадьорюючи. Він переплив басейн, затримавши дихання, і аж тоді висунув голову з води.
Він виграє цей матч. Сам. Він, без сумніву, стане єдиним гравцем у світі, який готуватиметься до турніру Ґранд Слем без тренера. Але він виграє. Виграє, продемонструвавши, хто він такий, не вдаючись до нездорових психологічних спонук. І це буде його перемога, справді його.
~ 39 ~
У гармонії з іншими, у злагоді з самим собою.
Формула знову озвучувалася в усіх інтерв’ю, наче той лейтмотив на вустах Джонатана.
Райян так і не міг отямитися від зацікавлення засобів масової інформації його жертвою. З цієї точки зору поквапливе закриття його блогу не відіграло жодної ролі. Він трохи забарився, і не дуже совісні інтернавти розікрали відео, тепер їх можна було надибати на Ютубі та довгій низці інших сайтів. Джонатанове формулювання повторювали чи не скрізь.
Відчуваючи клубок у горлі і великий тягар у животі, Райян дистанційно видалив блог серверів публікування інформації Міннеаполіса й старанно стер сліди свого перебування у всесвітній павутині. Це питання безпеки і виживання. Марнотратство. Зараз він почувався знедоленим, позбавленим єдиного джерела радості. І нудився, як політик, що перестав плести інтриги.
Обладнання він залишив, ні до чого не торкаючись, наче це було місце злочину під охороною. Нерухомі камери на своїх триніжках скидалися на опудала.
Відтоді Райян сидів перед телевізором, вочевидь, як усі ті придурки, яких він фільмував. Він мусить знайти якесь інше заняття, інакше стане повністю на них схожим.
* * *
Того дня туман ніяк не розсіювався, буцім сонце вирішило ледарювати цілий день. Задзеленчав дзвінок, і трамвай зупинився. З нього вийшов Джонатан. У напоєному вологою повітрі вловлювалися далекі запахи океану.
Джонатан піднявся по проспекту. Час літніх відпусток минув, але в місті було багато туристів, які насолоджувалися пізньою осінню. Його обігнав трамвай, який безшумно рушив на штурм пагорба. Адвокат, який опікувався продажем агентства, жив зовсім поруч. Якщо зустріч закінчиться досить рано, Джонатан зателефонує Анжелі. Можливо, вона приєднається до нього, щоб випити чогось у цих краях.
Він ішов спокійно, аж зненацька від побаченого кров захолола в його жилах, він занімів: всього за кілька метрів перед собою він побачив циганку, яка провістила йому кінець життя. Якраз оту молодшу з двох, яку йому так і не вдалося побачити. Вона сиділа з заплющеними очима, спершись на стовбур дерева, що разом з іншими обрамляли проспект, і, здавалось, дрімала.
Переповнений емоціями, що враз його заполонили, Джонатан стояв отак, ошелешено дивлячись на неї. Тоді опанував себе і мовчки рушив уперед. Вона, очевидно, відчула його присутність, бо за якусь мить розплющила очі. Але ніяк не відреагувала й не намагалась утікати, як останнього разу. Навпаки, сиділа собі під деревом і мовчки дивилась на Джонатана. Мовчання порушив сам Джонатан.
– Минулого разу я намагався тебе знайти…
Вона не відреагувала й далі дивилась на нього своїми великими, кольору мороку очима.
– Хотів з тобою поговорити… дізнатись щось більше.
Мовчання.
– Зрештою натрапив на твою сестру… Вона підтвердила… твої передбачення.
Молода циганка сиділа так само незворушно. Мала серйозний вигляд, але йому здалося, що в морокові її погляду блиснув вогник співчуття.
Повз них по тротуару йшли люди, проспектом мчали авто, час від часу він відчував мовчазний подих трамвая в спину. Але присутність усього цього люду здавалась такою далекою, вони були десь збоку, неначе він із циганкою перебували в якійсь кулі, відокремлені від решти світу.
– Чи можеш
