День, що навчив мене жити - Лоран Гунель

Він підійшов до сітки, потиснув руку суперникові й арбітрові й рушив у роздягальню. Сліпуче сонце змінилося напівтемрявою, що нібито всмоктала його в чорний тунель, потім знову світло, прожектори і журналісти, які кинулись до нього.

Він дав кілька відповідей і пішов у свою роздягальню, безлику кімнату з білими стінами й затхлим повітрям, у ній два стільці, канапа й низенький столик, на якому кошик із фруктами й маленькі пляшечки води. Кілька букетів від фанів на столі, що біля стіни.

– Браво, – сказав Воррен, – освіжись трішки перед тим, як підбити підсумки.

І зник у сусідній кімнаті.

Остін сів і вся напруга спала. На нього одразу налягла втома. Він випив кілька ковтків води, витер обличчя вологою серветкою з запахом лаванди й заплющив очі.

Він виграє фінал, він це відчував. Він цього хотів і доб’ється.

Коли Остін розплющив очі, перед ним стояв якийсь дивний тип, чолов’яга років під шістдесят з трохи почервонілим обличчям, яке когось йому нагадувало. Явно хтось, хто, попри всі інструкції, через недогляд пробився до його роздягальні.

– Добридень, – сказав чоловік. – Я довго вагався, перш ніж до вас прийти. Але потім сказав собі, що не можу тримати це на душі.

– Хто ви такий? – нетерпляче спитав Остін.

У нього не було бажання слухати те, що в першого-ліпшого було на душі.

– Я – оператор… я багато років за вами стежу…

Чоловік був майже шокований тим, що його не впізнали. Інколи люди бувають дивними.

– Що вам потрібно?

Чоловік приховував свою ніяковість, переминаючись із ноги на ногу, як хлопчак, якого викликали в кабінет директора школи.

– Ну, це мене не стосується, але… гадаю, від вас дещо приховують… дещо серйозне.

Остін нахмурився.

– Про що це ви?

Той далі крутився.

– Бачите… ваш тренер… гадаю, він збирається вас обмикитити.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я себе запитую, чи спонсор Джека Волша не платить йому за те, щоб вставляти вам палиці в колеса.

Якусь мить Остін пильно дивився на нього. Тип мав ідіотський, але щирий вигляд.

– Те, що ви кажете, дуже серйозно. Що дає вам право стверджувати це?

Чоловік відступив на крок і ще більше почервонів.

– Я нічого не вигадую… Кажу тільки те, що бачив, і все, кажу це задля вас, мені це нічого не дає…

– І що ж такого ви бачили?

– Одного разу ваш тренер обідав зі спонсором Джека.

– Це не заборонено.

– Так, але це не все! Раніше я бачив, як він випровадив журналістку, яка хотіла сказати про вас щось гарне, тобто була вашою фанаткою…

Остін застиг.

– А ще, – вів далі чоловік, – іншого разу я бачив, як він говорив із журналістом так, що не треба робити чогось більше, щоб нажити собі ворога. Він керує не на вашу користь, їй-бо, це не моя справа, але він винен у тому, що журналісти погорджують вами…

Остін насторожився. А якщо цей тип каже правду?

– Гаразд, зараз з’ясуємо. Воррене!

Чоловік витріщив очі й відступив, похитавши головою, дедалі червоніший.

– Ні… не кличте його… мені це ні до чого…

– Воррене!

Чоловік розвернувся.

– Стійте!

Той обернувся, побуряковівши й тремтячи.

Воррен увійшов у кімнату. Він був приголомшений.

«Господи, – подумав Остін, побачивши його. – Цей тип каже правду».

Він довго дивився йому в очі, перш ніж заговорити. У глибині душі йому хотілося відстрочити момент, коли все може полетіти шкереберть.

– Що ти можеш сказати цьому панові у відповідь?

Воррен стояв нерухомо, з понурим поглядом.

– Нічого, – промовив він крижаним тоном, навіть не поглянувши в бік свого донощика.

Остін не міг отямитися. Щось валилось у його світі, такому врегульованому і облаштованому. Щось незрозуміле.

Він не міг відвести очей від тренера, який стійко витримував його погляд.

– Ви можете йти, – нарешті сказав він чоловікові, якого не довелося просити двічі.

У кімнаті запала гнітюча тиша.

– Напевно, ти маєш дещо пояснити? – згодом озвався Остін.

Воррен повільно похитав головою.

– Моє завдання полягає в тому, щоб ти виграв. Решта – це моя справа.

Остін скривився, повільно хитнув головою, а тоді вибухнув.

– Я щойно дізнався, що ти рулиш для Волша, і це мене не стосується?

– Я не рулю для Волша. Його спонсор – мій давній друг.

– А історії з журналістами, яким ти мене спалюєш, що це за маячня?

– Ти поставив переді мною одну-єдину мету— довести тебе до перемоги.

– Але… журналісти… ти ж знаєш, наскільки мені боляче через їхнє ставлення, я…

– Ти не ставив мені мети в цьому плані.

– Це ж не причина, щoб …

– Усе, що я роблю, зумовлене єдиною метою: твій успіх.

– Але…

Раптом Остін зрозумів.

Він зрозумів, і це було настільки неймовірним, що він сприйняв його, як ляпас по відкритому обличчю.

Йому перехопило подих, він не зводив очей з тренера. І відчував, як пульсує у скронях кров, він увесь вкрився потом.

Тоді взяв свою сумку, квапливо вийшов з кімнати й сів у лімузин, що на нього чекав.

~ 36 ~

Райян розреготався, читаючи вчорашній коментар Джіджі-21.

Звідки взялась ця ідіотка?

Як можна бути настільки тупою, щоб у дурниці вгледіти людяність? Напевно, сама така! Або ж це знак того, що дурість лежить у серці людяності…

Він далі читав щораз численніші коментарі до останнього відео. І роздратовано виявив, що частина інтернавтів підтримує точку зору тієї ідіотки. Шкода, що вони не демонструють свої пики на терасі, вони також дали б непогані сюжети. Це поповнило б його запас.

Далі він взявся за статистичні аналізи відвідування сторінок свого блогу. Сторінки з відео Джонатана йшли з великим випередженням порівняно з найуспішнішими сторінками, цікаве явище, адже його колишні сторінки також розширювали аудиторію. Публіку, вочевидь, цікавив цей придурок, вона вимагала ще. Чудово. Обов’язково додамо.

Прибутки з реклами дуже зросли. Джонатан був прибутковим.

* * *

Він зник.

Ґарі перебрав з десяток відправлень, які щойно вийняв із поштової скриньки. Але бежевого конвертика не знайшов. Однак він бачив його в руках поштаря. Аж йому серце стислося.

Ґарі відкрив скриньку й знову засунув руку у вузьку щілину. Не завжди практично мати товсті пальці. Обмацав внутрішні холодні металеві стінки й раптом його відчув. Конверт застряг у залізному жолобку, що під отвором, буцім не хотів потрапити йому в руки. Ґарі вийняв його, подряпавши руку. Остання спроба опору. Засунув конвертик у стосик листів, який стискав у лівій руці, й перейшов через