Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

«Роздратований вашою спробою вислизнути від мене, я вирішив простежити...

Удвох із ним

Залишили гору Оуті[128],

Але хтозна-коли

Сховавсь від мене

Місяць шістнадцятої ночі».

Почувши такий докір, Ґендзі розсердився, але відразу його гнів змінився подивом, коли побачив, хто стоїть перед ним.

«От такого не сподівався! — вигукнув він усе ще невдоволено, а потім додав: —

Місячне сяйво

Світить усім усюди,

Та коли за горою

Місяць зникає,

Хто тоді за ним поспішає?»

«А що ви зробите, якщо я ходитиму за вами назирці? — запитав То-но цюдзьо і сам узявся повчати: — Немає сумніву, що успіх таких прогулянок цілком залежить від супутника. Тож у майбутньому не гребуйте моїм товариством. Бо під час перебування на вулицях столиці в переодягненому вигляді можна очікувати неприємностей».

Звичайно, Ґендзі було прикро, що він не вислизнув з-під пильного ока То-но цюдзьо, але подумки вважав своїм великим здобутком те, що той нічого не розпитував про «маленьку гвоздику»[129].

Перебуваючи в доброму настрої, пов’язані дружбою юнаки, ніяк неготові розійтися, сіли в одну карету й, спільно граючи на флейтах, поїхали під м’яким чарівним сяйвом місяця, що проглядав крізь хмари, до садиби Лівого міністра. Не попередивши про свій приїзд, вони крадькома прошмигнули в будинок і, переодягнувшись у носі на безлюдній галереї, увійшли в покої з флейтами в губах так, ніби щойно повернулися з Імператорського палацу.

Лівий міністр, як звичайно, не пропустив такої нагоди й вийшов до них з корейською флейтою. У нього, вельми вправного музиканта, флейта звучала чудово. Послали по кото, тож невдовзі до чоловіків приєдналися жінки з внутрішніх покоїв, серед котрих було чимало неабияк обдарованих. Пані Накацукаса прекрасно грала на біва[130], але, уникаючи залицянь То-но цюдзьо, вона відкрилася принадам такого рідкісного гостя, як Ґендзі, а тому пані Оомія[131] ставилася до неї прохолодно, й от тепер ця бідолаха сиділа осторонь пригнічена, занурена в роздуми. А втім, навряд чи їй було б легше, якби вона жила деінде й ніколи не бачила Ґендзі. Сама думка про це навіювала смуток і бентежила її душу.

Юнаки згадали недавно почуті звуки кото і привабливу своєю незвичністю тамтешню зворушливо-сумну оселю, а То-но цюдзьо уявив собі: «Може статися, що я почну відвідувати ту надзвичайно чарівну жінку, яка коротає там безрадісні дні й роки, а, вподобавши її, закохаюся до нестями — так, що про це піде поговір по світу...» Але ж Ґендзі, видно, також нею зацікавився, тож, напевне, не відмовиться від свого наміру, а тому То-но цюдзьо не мав спокою від ревнощів.

Після того, напевне, кожен з них послав дочці принца Хітаці листа, але жоден відповіді не отримав. Така мовчанка найбільше образила То-но цюдзьо. «Просто щось неймовірне! — дивувався він. — Жінка, що живе в такій сумовитій оселі, мала б з будь-якого приводу — маленької квітки, дерева чи вигляду неба — знайти у своїй душі слова, щоб виразити своє захоплення або смуток. Коли ж вона замкнеться в собі й прирече себе на самоту, зважаючи на своє високе походження, то нікого не привабить і не зацікавить».

Звиклий усім ділитися з Ґендзі, він і тепер поскаржився йому: «Вона тобі щось відповіла? Я спробував натякнути їй на свої почуття, але з цього нічого не вийшло, і я кинув писати». «Я так і знав, що він спробує з нею познайомитися», — подумав Ґендзі й відповів: «А от я й не сподівався на відповідь, тому, мабуть, й не отримав її, але...» «Виходить, вона віддала перевагу йому», — подумки засмутився То-но цюдзьо. Наміри Ґендзі від самого початку не були ясними, та коли стало зрозуміло, що в дочки принца Хітаці холодна душа, він утратив до неї інтерес, однак, помітивши, що То-но цюдзьо домагається її прихильності, подумав: «Вона може піддатися тому, хто вправніше вмовлятиме її, й мені буде прикро, якщо То-но цюдзьо гордо виставить мене напоказ як відкинутого попереднього залицяльника». А тому він покликав пані Тайфу для серйозної розмови.

«Прикро, що вона сторониться мене, навіть на листи не відповідає. Мабуть, підозрює, що я звичайний гульвіса. Але насправді моє серце не таке мінливе, як дехто думає. Зазвичай жіноча нетерплячість і непоступливість, природно, веде до розриву стосунків. Якби жінка була лагідною, то я завжди залишався б їй відданим, особливо якщо у наші справи не втручалися б батьки й брати», — сказав він.

«Навряд чи її оселя підійде для того, щоб там «перечікувати дощ»[132]. Іншої такої, як вона, боязкої і замкнутої людини нема на світі...» — відповіла Тайфу і розповіла Ґендзі все, що знала про дочку принца Хітаці.

«Видно, що вона не вирізняється глибоким розумом й особливими здібностями. А от мене більше приваблюють жінки наївні та лагідні», — сказав Ґендзі, згадуючи про «вечірнє лице».

Тим часом Ґендзі захворів на лихоманку, тож весна й літо минули для нього в потаємній любовній тузі та постійному душевному неспокої.

Коли настала осінь, Ґендзі віддавався спокійним роздумам, і навіть гул рублів, якими викачували грубий полотняний одяг, що колись так дратував його слух, тепер згадувався йому як щось любе й миле. Раз по раз він посилав листи дочці принца Хітаці, але, як і раніше, не отримував відповіді. Ображений такою неввічливістю, але не готовий миритися з поразкою, Ґендзі поскаржився Тайфу: «Що ж це таке? Чогось подібного я ще не зазнавав!» Пожалівши його, Тайфу відповіла: «Повірте, я ніколи її не переконувала, що ви їй не пара. Я вважаю, що вона не відповідала через свою надмірну сором’язливість та й тільки».

«Але ж така сором’язливість — просто звичайна неввічливість! Якби принцеса була зовсім молодою, недосвідченою дівчиною, нездатною розпоряджатися своїми почуттями без дозволу батьків, то її поведінка ще мала б якесь виправдання, але, здається, вона може в усьому самостійно дати собі раду... Я часто почуваюся таким самотнім, що вважав би за щастя отримати від неї щиру відповідь. Повірте, я не маю якихось звичайних легковажних намірів, а хотів би лише постояти на старій галереї її будинку. Але вона поводиться незрозуміло й жорстоко, і на її згоду я не сподіваюся, а тому прошу вас придумати якусь хитрість. Я не зроблю нічого такого, що могло б вас роздратувати», — наполягав Ґендзі.

Ґендзі мав звичку слухати розповіді про яскравих світських жінок і наче мимохіть запам’ятовувати почуті відомості. Одного вечора, будучи наодинці з ним, Тайфу прохопилася про цю принцесу, й от саме тоді він нею особливо зацікавився. «Я опинюся у незручному становище, — думала Тайфу, — якщо стану посередницею у справі, яка не принесе їй нічого доброго, бо нема в ній ні вроди, ні вміння спілкуватися, ні душевної витонченості, щоб йому сподобатися. Але ж він такий настирливий, що не дослухатися до його прохання означало б бути занадто впертою».

Ще за життя її батька, принца Хітаці, мало хто навідувався в їхню старомодну оселю, а тепер уже і поготів ніхто не пробивався крізь високу траву в саду, а тому, коли сюди нагодився відблиск рідкісної краси,