Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

І справді, хоча за останній час дівчинка помітно cхудла, її шляхетна краса нітрохи від цього не постраждала.

«Навіщо так мучитися? Не варто сумувати за тими, кого вже немає на цьому світі. Ти ж бачиш, що я з тобою», — втішав дочку принц Хьобукьо, але почало вечоріти, і він зібрався йти. Засмучена майбутньою розлукою, вона заплакала. Не міг стримати сліз і принц. «Не горюй! Як не сьогодні, то завтра заберу тебе до себе», — не один раз повторив він ці слова, намагаючись заспокоїти її, і нарешті пішов.

 Після відходу батька панночка довго і невтішно плакала. Своїм майбутнім вона не переймалася, а страждала від гіркої думки про те, що назавжди втратила близьку людину, з якою не розлучалася ні на хвилину стільки років. Така думка настільки пригнічувала її юну душу, що вона забула навіть колишні дитячі забави. Якщо вдень ще відволікалася, то вечорами впадала у такий глибокий смуток, що годувальниця бідкалася: «Як же ви так житимете?» — але, відчувши, що неспроможна заспокоїти її, плакала разом з нею.

Невдовзі від Ґендзі прибув Кореміцу з повідомленням: «Я збирався відвідати Вас, але мене викликав Його Величність. Коли побачив, в якій скруті живе панночка, не маю ні хвилини спокою...» — та охоронцем для їхньої оселі.

«Яке зухвальство! — обурилася Сьонаґон. — Навіть якщо для нього це лише забава, все одно такий початок не віщує нічого доброго...[124] А якщо про це дізнається принц Хьобукьо, нам його гніву не минути, — вела вона далі. — Глядіть, ненароком не обмовтеся», — наставляла вона дівчинку, але, на жаль, та цих слів ніби й не чула.

Потім Сьонаґон поділилася невеселими думками з Кореміцу: «Мине якийсь час, і вона не уникне долі, яка судилася. Але поки що невідповідність між ними надто разюча. Пан Ґендзі веде якісь дивні розмови, однак я не розумію, що в нього на душі, й це мене тривожить. А сьогодні нас відвідав принц і наказав нам берегти дочку та не допускати жодного недбальства. Мене охоплює жах, коли згадую про легковажну поведінку вашого пана...» — сказала вона, але, похопившись, щоб той не подумав, ніби щось між ними сталося, перестала дорікати. Кореміцу теж задумався: «Що ж далі буде?»

Повернувшись, він розповів про все Ґендзі, але той, попри велику приязнь до дівчинки, вважав недоречним її відвідувати, щоб серед людей не пішла слава про нього як легковажного вітрогона, і, не розлучаючись з думкою: «Заберу її до себе!» — посилав до неї листа за листом. А надвечір прибув туди Кореміцу з такими його словами: «Невідкладні справи заважають провідати Вас, але це не означає, що я нехтую Вами...»

«Принц сповістив, що завтра вранці забере дочку, і ми захвилювалися. Бо всім нам жаль покидати зарослу полином хатину, в якій прожили стільки літ», — повідомила годувальниця.

Помітивши, що жінки зайняті шиттям та іншими справами, Кореміцу пішов.

У той час Ґендзі перебував у садибі Лівого міністра. Його молода дружина, як завжди, не виявляла бажання спілкуватися з ним. Щоб розвіяти поганий настрій, він приглушено перебирав струни японського кото й приємним голосом наспівував собі народну пісню: «У Хітаці поле обробляю...»

Коли прийшов Кореміцу, Ґендзі відразу покликав його до себе. А коли почув його розповідь, занепокоївся: «Якщо принц перевезе її додому, то забрати її від нього не вдасться, бо тоді мене знеславлять як розпусника або викрадача малолітніх. А тому краще забрати її раніше, ніж принц, наказавши служницям якийсь час мовчати».

«Вирушимо на світанку. Карету залиш як є, а ще візьми з собою одного-двох охоронців», — розпорядився він, і Кореміцу вийшов.

«Що його робити? Якщо люди про це дізнаються, то називатимуть мене спокусником, — думав Ґендзі. — А от якби вона була дорослою, то вони вважали б, що ми обопільно домовилися, й не осуджували б мене. Якщо ж цього разу принц про все дізнається, то матиму непривабливий вигляд». Ґендзі зволікав, але пропустити такої нагоди не міг, а тому, не дочекавшись світанку, виїхав із садиби міністра.

Молода дружина, як звичайно, була мовчазною і непривітною. «Я згадав, що залишив у своїй садибі одну важливу, доручену мені, справу. Тому поїду, але негайно повернуся», — сказав Ґендзі. Служниці навіть не помітили, як він переодягнувся і в супроводі Кореміцу верхи на коні вирушив у дорогу.

На їхній стукіт сторож, нічого не підозрюючи, відчинив ворота і впустив карету в двір. Коли Кореміцу, поторгавши бокові двері, кашлянув, Сьонаґон, впізнавши його, вийшла.

«Приїхав пан Ґендзі», — повідомив Кореміцу. «А наша панночка вже спить. Чого ви приїхали так пізно?» — запитала Сьонаґон, а сама подумала: «Мабуть, повертається від якоїсь коханки...»

«Я чув, нібито панночку мають перевезти до принца, а тому перед тим захотів з нею поговорити», — пояснив Ґендзі.

«Про що? Невже ви думаєте, що вона дасть вам певну відповідь?» — глузливо сказала Сьонаґон. Але Ґендзі, не слухаючи її, пройшов у внутрішні покої.

«Тут сплять літні жінки, які не сподівалися, що сюди зайде хтось сторонній», — промимрила годувальниця.

 «Панночка, мабуть, ще не прокинулася. Ну то я сам розбуджу її. Хіба можна спати, коли надворі такий прекрасний ранковий туман?» — і Ґендзі зайшов за запону так швидко, що ніхто навіть ойкнути не встиг. Піднявши на руки дівчинку, що міцно спала, Ґендзі спробував розбудити її, але вона, все ще перебуваючи в полоні сну, подумала, що це батько по неї приїхав. А тим часом він, пригладжуючи її волосся, сказав: «Їдь зі мною! Я приїхав від принца, твого батька». Помітивши, що насправді це не батько, перелякана дівчинка здригнулася від несподіванки. «А хіба я гірший за принца?» — сказав Ґендзі і з дівчинкою на руках вийшов, супроводжуваний здивованими вигуками Кореміцу, Сьонаґон та інших.

«Хоча я вже казав про велику незручність, що не можу відвідувати вас часто, і радив перевезти панночку в спокійніше місце, ви, на жаль, начебто збираєтеся передати її принцу, куди мені навіть листи посилати не вдасться. До речі, одна з вас може супроводжувати її», — звернувся він до жінок.

«Сьогодні — не найкращий для цього день, — сказала Сьонаґон. — Якщо завтра приїде принц, то що ми йому скажемо? Все вирішиться з плином часу, якщо доля судила вам поєднатися. А так своїм раптовим вчинком ви ставите нас у скрутне становище».

«Гаразд, можете приїхати пізніше», — сказав Ґендзі, звелівши підкотити карету до будинку.

Жінки розгубилися, заплакала й приголомшена дівчинка. Зрозумівши, що затримати панночку не вдасться, Сьонаґон зібрала пошите вчора вбрання і, переодягнувшись пристойно й сама, сіла в карету.

Оскільки до садиби на Другій лінії було недалеко, то прибули вони туди ще затемна й зупинили карету біля Західного флігеля. Ґендзі зійшов сам і виніс дівчинку, притискаючи до грудей. А от